Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Може, твій батько перед смертю відчув докори? — Невпевнено сказала вона. — Муки совісті?

— Це вже нічого не означає, — відповів Саймон. — Після моєї смерті рід Гастінгсів припинить своє існування. Про нього забудуть. І це д-доставить мені р-радість.

З цими словами він вийшов. Але не через двері до коридору, близько до якої стояла Дафна, а через свою туалетну кімнату.

Дафна, знесилена, опустилася в крісло, як і раніше, продовжуючи кутатися в простирадло, зірване з ліжка.

Що робити? Що їй тепер робити?

Вона відчувала тремтіння у всьому тілі і зрозуміла, що її трясуть ридання. Тихі, безмовні, без жодного стогін.

«Господи, що ж тепер буде? Як жити далі?»

Розділ 17

…Сказати, що чоловік упертий, як осел, означає образити цю тварину…

«Світська хроніка леді Віслдаун», 2 червня 1813 року

Зрештою Дафна наважилася на те єдине, до чого звикла в їх сім'ї, де не було прийнято таїтися один від одного, тримати камінь за пазухою, а навпаки — ділитися, радитися, розмовляти про все найпотаємніше і відразу з'ясовувати всі непорозуміння, якщо такі виникали.

І тому вона вирішила прямо поговорити із Саймоном. Та й що ще лишалося? Хоча тема розмови була такою важкою… болісною.

На ранок (де він провів ніч, вона не знала, але, принаймні, не в її ліжку) вона застала його в кабінеті — великої і строгої, призначеної виключно для чоловіків, кімнаті, декорованої, наскільки вона встигла дізнатися, ще батьком Саймона.

На її подив, Саймон, як вона побачила, почував себе цілком комфортно в кімнаті, де все нагадувало батька. Він розташувався біля письмового столу, закинувши ноги на шкіряну книгу для ділових записів, що лежить на відполірованій поверхні вишневого дерева. В руках він недбало крутив велику черепашку, поруч на столі стояли келих і пляшка віскі. Зважаючи на все, у такому становищі він перебував майже всю ніч. Втім, пляшку поки що не встиг випорожнити.

Двері в кабінет були прочинені, Дафні не довелося стукати. Але вона увійшла не без сорому і зупинилася на порозі.

— Саймон? — гукнула вона.

Він обернувся на її голос, насупився.

— Ти зайнятий?

Він поклав черепашку на стіл.

— Не дуже.

Вона вказала пальцем на цей предмет:

— Красива. Це з твоїх подорожей?

— З берегів Карибського моря. Одне з нагадувань.

Вона звернула увагу на те, що мова його була спокійна, ніяких ознак вчорашнього хвилювання, ніякої затримки в словах. Цей абсолютний спокій її трохи зачепив. Напевно, тому вона поставила досить безглузде питання, не зумівши приховати досаду:

— А що той берег дуже відрізняється від нашого?

Він знову насупився. Мабуть, йому було не до розмов на абстрактні теми.

— Той берег значно тепліший, — стримано відповів він.

— Про це я могла й сама здогадатися, — образилася вона. В очах його була все та ж безпристрасність, коли він вимовив:

— Дафно, я гадаю, ти прийшла сюди не для того, щоб говорити про різницю між тропіками та помірним кліматом?

Вона пирхнула. Це були зачатки сміху — чи то веселого, чи ображеного. Але від цього їй не стало легше почати розмову, якої вона так боялася. Набравши більше повітря, Дафна сказала:

— Нам треба поговорити, що сталося вчора вночі.

— Я так і думав, — спокійно відповів він, — що ти забажаєш продовжити ту розмову.

Їй захотілося підійти ближче до нього і стерти, здерти незворушний вираз з його обличчя.

— Так, я хочу цього, — сказала вона, підвищуючи голос. — Тому, що почуваюся… — Вона не змогла закінчити фразу, їй стисло горло.

Саймон промовив, почекавши, поки вона впорається із хвилюванням:

— Шкода, якщо ти вважаєш себе ображеною… зрадженою. Але ж я не хотів… намагався уникнути одруження.

— Дуже легке виправдання для всього, — сказала вона гірко.

Тон, яким він відповів, здався їй образливо повчальним:

— Можу лише повторити, що мав намір залишатися все життя холостяком.

— Це не ті слова, Саймоне!

— Це саме ті слова!

Він скинув ноги зі столу, крісло опустилося зі стукотом на всі чотири ніжки. Дафна здригнулася, щоки її трохи зблідли.

— Як ти думаєш, — продовжував він, — чому я так уперто уникав шлюбу? Першопричину ти вже знаєш. Але, крім того, не хотів… не міг дозволити собі одружитися і потім… потім позбавити дружину можливості мати дітей.

— Ти думав не про майбутню дружину, — сказала Дафна. — Ти думав лише про себе.

— Можливо, — погодився він. — Але коли моєю ймовірною дружиною мала стати ти, все для мене змінилося.

— Очевидно, ні.

Він знизав плечима.

— Ти не права. І сама це знаєш. Я ніколи не хотів обдурити… завдати болю… в чомусь образити тебе… був до кінця щирий.

— Ти завдаєш мені біль зараз, — тихо сказала вона.

Тінь сумнівів, можливо, докорів сумління промайнув на його обличчі, але їх змінило тверде рішуче вираження.

— Якщо пам'ятаєш, Дафно, — сказав він, — я не погоджувався зробити тобі пропозицію, навіть коли твій брат так категорично, якщо не сказати більше, наполягав. Коли мені загрожувала смерть… Вибач, що нагадую про це.

Дафна нічого не заперечила. Вона знала, що вони обоє знали, що на тому лужку, де мала відбутися дуель, він міг би залишитися лежати. Мертвий. І що б не думала вона про нього зараз, хоч би як засуджувала, навіть, можливо, зневажала за спекельну ненависть, якої він не може і не хоче позбутися, вона добре знала: Саймон ніколи — за тих обставин — не підняв би пістолет проти її брата. Ніколи не вистрілив би в нього.

А