Читати книгу - "Відтепер я – твій меч, Гжендович"

Бій на берегах річки тривав третій день. Таридійці відчайдушно хапалися за майданчик, розуміючи, що скоро їх зметуть у води Тади, що вирують весняною паводкою. Вони стояли до смерті, вгризалися в землю, не відступаючи ні на п'ядь. А смерть підходила все ближче, дедалі незворотніше казала своє потворне обличчя, загрожуючи вогнем і кров'ю землям Таридата.

— Нам не вистояти. І пісня не допоможе, припини, Азіт, — Садар готувався до чергової атаки на світанку. Він продовжував боротися, незважаючи на поранення, яке вважав подряпиною, хоча клинок увійшов під ребра, і лише неймовірне везіння врятувало монарха, і органи залишилися неушкодженими.

— Та не співаю я, здається тобі, — зло огризнувся воєвода.

— Але ж я чую…

Незабаром почули й решту. Монотонний гомін рознісся над землею, вводячи варварів у сум'яття. Першим схаменувся Азіт, закричавши на весь голос:

- Відступаємо! Все в Таду, вплав, на крилах, як хочете!

Воєвода метушливо забігав табором, підганяючи солдатів.

— Азіт, але хіба не на нашому боці разючі? — спитав король, не розуміючи таких дій. І все-таки поспішав за Азітом. Всім і без слів стало зрозуміло, хто вдарив у тил ворогам, які миттєво забули про існування таридійців.

— На нашій, але коли зрозуміють, пізно буде. Сам знаєш, що таке – питися боєм!

- У Тадаск! — уже скомандував король, розуміючи краще за інших, наскільки нищівна міць рухається на них, попутно знищуючи все на своєму шляху.

Надвечір все закінчилося. Кожен із солдатів на все життя запам'ятає, як вони бігли через річку, прагнучи хоча б не зіштовхнути один одного з переправи. Кидали все: зброю, коней, поклажу. А на березі збирала своє страшне бенкет смерть, до заходу сонця позначившись трьома сотнями разючих.

- Незбагненно. Всього три сотні людей здатні за день розтрощити орду, — Садар відмовлявся вірити у те, що відбувається. — Скажи, Азіте, а навіщо Мечу потрібний пан?

- Як це навіщо? А хто молитися буде за нього, доки Разящий вбиває варварів? Вбивство - зло. Вони наші гріхи відмалюють, — знизав плечима воєвода, буденно пояснюючи королю, здавалося, такі очевидні речі.

- Молитися?

- Ну так. Ось ти з мене зробив грішника.

Розділ тридцять восьмий

Відтепер я твій меч,

Поки час не зімкне нам повіки,

Пізнавши смак отрути твоєї

І захопившись єю навіки.

Сідерім, рік 2591

До зими наслідки поранення дали про себе знати, що загострився болем у грудній клітці. Таке переміщення недуги лікарі аргументували тим, що зачеплена селезінка, тому зворотний біль змістився вище. Садар не скаржився, мовчки приймаючи ліки і намагаючись більше часу проводити в ліжку і просто прогулюючись садом. Клапанна держава працювала як злагоджений механізм, нарешті давши монарху можливість відпочити. Він усе частіше сідав на низькій лаві біля вікна, вдивляючись у далечінь. Наче вважав втрати, ніби подумки намагався дотягнутися до тих, хто більше не йде з ним одним шляхом. Азіта це турбувало набагато більше, ніж вердикти лікарів. З недугою тіла можна впоратися, не так вже й король слабкий. Але що робити з недугою душі? Яка потрібна сила, щоб упоратися зі скорботою по пішли? Їх виявилося надто багато. Остання війна значно проредила кількість жителів Сидеріму та приєднаних територій. І це не рахуючи тих, хто отруєним кинджалом увійшов у серце Садара, завдавши невиліковну рану своєю загибеллю. Ті, хто були поруч, незважаючи на безглузду вдачу, жорстокість, а часом і несправедливість. Хто закривав собою в часи негараздів, ставав щитом і мечем, підживлюючись лише вірою в короля. У такі моменти Разящий сідав поруч на підлогу, і, обійнявши коліна государя, втикався в них обличчям.

Відразу після Білих тижнів прибуло посольство Рагарда. Обезголовлена ​​імперія була жалюгідними руїнами. Країна потребувала управління. З цим питанням вони й прийшли до Садара, нагадуючи про те, що син його одружений з єдиною законною спадкоємицею жителів півночі. Посли були розгублені, дивилися на підлогу, намагаючись сказати головне. У принцеси Ельгії буде син. Король не став затягувати аудієнцію, давши згоду на регентство Ердара у північній імперії до повноліття онука. Всім присутнім стало зрозуміло, що держави об'єднуватимуться, коли син спадкоємиці зійде на трон. Якщо не раніше стараннями регента.

— Як назвете нову імперію, королю Садаре? — трохи зам'явшись, поцікавився голова посольства.

— Коли прийде час, тоді й вирішу, — відповів правитель, трохи схиляючи голову, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Він не спав усю ніч, повертався і кашляв. Надривно, роздираючи горло сухими хрипами. Гарячка. За два тижні послабшав настільки, наче танув. Лікарі розводили руками, не розуміючи, як стара рана могла так нашкодити. На ранок Разящий звернув увагу на бурі плями на подушці. Кривавий кашель.

— Це не рана, — вирішив нарешті втрутитися Лармініз, чиї знання в медицині іноді багато в чому перевершували придворних лікарів. — Це сухоти. Він заразився ще під час війни з варварами, але настільки сильна воля короля, що хвороба тривалий час не виявлялася.

- Ти знаєш, як це лікувати? — згаслим голосом спитав Азіт.

- Від неї немає лікування. На жаль, це кінець, - жрець намагався говорити спокійно, але голос видав його, затремтівши.

В опочивальні короля запанувала мовчанка.

Азіт не залишав спальні Садара. Король згоряв на очах, а вірний пес намагався надивитись на вмираючого… кохану, що вмирає. Він мовчав, ні з ким не говорив, не відповідав лікарям, які приходили впоратися про самопочуття монарха. Здавалося, він і сам погас, настільки став малорухливим. Погляд застиг. Живими залишалися руки, що тривожно стискали долоню Сейдар.

Вона прокинулася під ранок. Разящий відразу здогадався, хто саме зараз панує в цьому виснаженому тілі. Повернула голову, спіймала запалений погляд Азіта, що не спав уже кілька ночей поспіль.

— Ти любив мене багато більше, ніж інші…

Вона встигла це прошепотіти, а він встиг почути, перш ніж вуста її зімкнулися, щоб замовкнути назавжди. Сталісто-сірий погляд заскленів.

Звістка про смерть короля миттєво рознеслася по столиці. Приспущені прапори прикрасилися білими камеліями — квітами скорботи за минулими.

- Король помер. Хай живе король!

Ердар слухав ритуальну фразу і ще не міг повірити, що його батька, короля Садара, величного владики більше немає. Адже такі не вмирають, вони безсмертні. Скільки разів правитель Сидеріма стояв на краю загибелі та виходив переможцем із гри зі смертю? Мимоволі згадувалася королева Раніка, яка так вчасно пригубила келих, уберігаючи чоловіка і монарха від отрути. Ердар стояв розгублений, мовчазний, коли прислуга доповіла, що прибули гінці з Білої Цитаделі.

— Кличте.

— Ваша Високість, — почав жрець, побачивши вінець спадкоємця на принцу. Значить, встигли ще