Читати книгу - "Неможливий романс, Мартіна Зоріна"

— Яр, не гнівайся. — Раптом пролунало з її вуст. Прості слова, а для мене вони були схожі на знущання.

«Ну навіщо ти прийшла?»

— Я і не злюся! — голосно мовив я, різко вставши зі стільця.

Челсі від переляку широко відкрила очі та рот, який я так жадав знову спробувати на смак. Мої нерви натягнулися ніби струни, завдаючи болю кожному м’язові мого тіла. Я не міг дивитися на неї байдуже. Не міг, не хотів й не варто було! Як і було повним безглуздям продовжувати вести світські бесіди за столом з тією, котру бажав роздягнути та укласти на цьому самому чортовому столі.

Диявол!

Злість, розпач та неможливість нашого кохання остаточно зірвали всі «табу» в моїй голові і я вибухнув. У наступну секунду, моя кружка полетіла в стіну, з гуркотом розбившись на друзки.

«До біса все! Я більше не здатний стримувати себе. Та і який у цьому сенс. Я вже її втратив. І немає сенсу грати в хованки».

Не маючи сили дивитись в перелякані очі Челсі, я відвернувся та вперся руками в стільницю.

«Чорт!» — подумки вилаявся.

Ще секунда і я зроблю дурість, про яку, можливо, буду шкодувати. Ще мить, і я нахабно і без її згоди, вкраду у Челсі ще один поцілунок. А може й не один...

Та зовсім несподівано маленькі долоні обняли мене за талію, і я відчув, як Челсі всім тілом притулилася до мене. Здригнувся. Тіло пробило струмом, а в голові вибухнули салюти. Я не знав: мені радіти чи починати хвилюватися.

 — Пробач мені... — пошепки мовила Челсі. В її словах було стільки болю та журби, що мені стало соромно за свій вчинок. — Прости, що стала причиною твого болю. Найменше, я хочу, щоб ти страждав.

Тепло її тіла зігрівало, викликаючи в мені ураган відчуттів. Серце тріпотіло, немов птах в клітці. Я поклав тремтячі руки на її гарячі долоні. В скронях одізвався пульс.

Від нашої близькості та ніжності, здавалося, можна задихнутися. І я був би щасливий померти в її руках, навіть випивши з них отруту. Я був готовий на все, аби тільки вона перестала тремтіти й боятися мене та моїх почуттів.

— Благаю тебе, Ярославе, — вона схлипнула, змушуючи мене відчути себе ще більшим ідіотом. Слабким, безсилим, спустошеним, — Знаю, що лише я винна в усьому, й мені так жаль. — Можливо, колись, ти зрозумієш мій вчинок. — Челсі розімкнула руки та вислизнувши з-під мого захоплення, відступила.

Я відразу відчув холод і порожнечу без її тепла. Мій світ вислизав крізь пальці, подібно піску. І я не міг його ані втримати, ані зупинити. Все летіло шкереберть, залишаючи по собі лише руїни.

Важко дихаючи й стискаючи кулаки, я повільно повернувся, аби зустрітися поглядом з Челсі. І можливо, зробивши титанічне зусилля, просто та спокійно поговорити, й не прагнути впитися в її губи пристрасним поцілунком. Адже її сльози остаточно довели мене до краю прірви, і я заледве утримувався від дурниць. Ті крихти здорового свідомості, що ще залишилися, твердили мені, що не варто порушувати правила знову. Від цього буде лише болючіше. Нам обом. Але, попри всі заборони, моє серце продовжувало тягнулося до тієї, котра зуміла приборкати його. Челсі, сама того не відаючи, зачарувала мене й полонила ту частину моєї душі, котра ще вірила в дива.

Яким же було моє розчарування, коли я повернувся і побачив порожню кухню.

Вона пішла. Знову втекла, залишивши по собі лише шлейф знайомих парфумів.

***

Видих-вдих.

«Можливо, порахувати до ста? Це заспокоїть нерви?»

Вдих-видих. Інша кружка полетіла в стіну.

«Як не зірватися і не бігти за нею слідом?»

Вдих-видих. Я дістав пляшку з холодильника. Шукати стакан не став, просто хильнув з пляшки.

«Навіщо вона приходила? Лише роз’ятрила рану!»

Вдих-видих. Голова пуста, жодних думок. В грудях лише біль та туга.

«Варто зателефонувати секретарю і скасувати всі зустрічі на сьогодні, та й завтра теж. А потім, випити чогось міцніше і закурити. Необхідно очистити думки та душу... Та чи вийде?»

А поки я дзвонив в офіс й роздавав Солі накази, мій погляд був прикутий до невеликої коробки, яку Челсі принесла з собою. Кілька миттєвостей дивився на неї, боячись відкрити. А відкривши, здивувався.

У коробці лежала книга. На обкладинці красувалися двоє молодих людей, які разом дивилися на захід. Картинка була прекрасною і навіть дуже романтичною, якщо не враховувати сумні погляди, як я зрозумів, головних персонажів повісті.

Книга мала назву «Захід сонця», автором якої, природно була — Олена Романова. Цей псевдонім Челсі собі вибрала після того, як видавництво вкрало у неї рукопис.

Відкривши книгу, я присів на стілець і почав читати. Якщо Челсі принесла свій роман, значить, хотіла б, щоб я його прочитав. А що могло бути найкращими ліками в моєму стані, аніж книга?

Перші сторінки перегорнув швидко, не вчитуючись хто і що робив для видання цього роману. Чомусь, мені хотілося негайно перейти до суті.

 «Я люблю тебе до місяця і назад... Ти повинен це знати...» — говорив епіграф до прологу, але я не звернув на цю фразу особливої ​​уваги, поки не став читати сам пролог. І чим далі я читав, тим більше злився. Усвідомлення прочитаного, шокувало. Я підвівся, відклав книгу. Підійшов до холодильника, дістав звідти бурбон і відкривши пляшку, зробив кілька ковтків. «Це не можливо...»

У цей момент дзвякнув телефон, сповіщаючи про вхідне повідомлення, але я навіть не глянув на нього. Замість цього, я відключив звук і закинув комунікатор в одну з тумбочок. Зараз, мені було не до розмов з людьми. Навіть якщо у них пожежа або повінь. Мені було начхати.

Взявши зі столу книгу і пляшку, я закрив вхідні двері на замок і попрямував до спальні. Зручніше вмостившись в опочивальні, відкрив на потрібній сторінці та продовжив занурюватися в спогади.

Якщо я думав, що мої муки закінчилися, я був не правий. Все тільки починалося.