Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Нічого я не вибирав! — обурюється Куряка. — Усе було вибрано за мене. Ще до того, як я сюди потрапив! Вибрали групу, а значить, зробили мене Фазаном. Моєї згоди ніхто не питав! Якби я потрапив у другу, мусив би пристосовуватися до Щурів. До їхнього безглуздого іміджу, який вони собі вибрали до мене й без мене. Оце ти називаєш свободою?

— Ти ж так і не зумів стати пристойним Фазаном.

— Але я намагався!

— Якби намагався — став би. Ти просто не захотів. І зробив свій вибір.

— Між іншим, тут і твоя вина, що я ним не став! — поривчасто вигукує Куряка. — Це ти зіпсував мені репутацію.

Сфінкс сміється:

— І ти шкодуєш?

— Ні, але... — Куряка випадково вмочує лікоть у тарілку з залишками обіду та з огидою від неї відсторонюється. — Я не шкодую. Але не тобі після всього цього розводитися про свободу вибору, — невиразно закінчує він, витираючи рукав серветкою.

Сфінкс зацікавлено спостерігає за ним.

— Слухай. Зараз ти не в першій і не в другій. Що ж тебе так мучить? Яку роль змушуємо грати тебе ми?

— Бути схожим на вас!

— Хіба ми такі подібні один на одного?

Куряка відкидає зім’яту серветку.

— Ти навіть не помічаєш! Ти навіть не відчуваєш, наскільки ви подібні! Від цього просто моторошно!

Сфінкс дивиться на нього з насмішкуватим подивом.

— Ми подібні? Ну, не скажи. Я ось вважаю, що між мною і Чорним мало спільного. Так мало, що ми практично не здатні спілкуватися. Ще я відчуваю, що ти чомусь вирішив перейняти його погляди на все, що нас оточує. Тому тепер мені важко спілкуватися і з тобою.

Куряка посміхається:

— Зрозуміло. Догана за спілкування з білою вороною, так?

— Хто це тут біла ворона? — дивується Сфінкс. — Може, Чорний, га?

— Власне. Він. Той, хто не поділяє ваших поглядів. Небажаний елемент.

Сфінкс весело регоче.

— Чорний? Не сміши мене, Куряко! Якщо він у чомусь і розходиться з більшістю, то це тільки в питанні свого статусу.

— З ним зав­жди можна поговорити про зовнішність, — заперечує Куряка. — А більше немає з ким.

— Ну звісно, — погоджується Сфінкс. — Потрібна ж йому якась фішка. Бажано така, щоб діяла на нерви всім навколо. Але ти не тіш себе ілюзією. Він тут із шести років. Зовнішність для нього — таке ж абстрактне поняття, як і для Сліпого. Він знає її тільки за книгами та з фільмів.

— Але він її не боїться.

— Він сам тобі це сказав?

Сфінкс підводиться.

— Досить. Давай закінчимо цю розмову. Якби ти так не зациклювався на тому, що тебе ніхто не розуміє, може, в тебе вистачило б сили зрозуміти інших. Якби ти трохи менше спілкувався з Чорним, це пішло б тобі на користь. Якби ця сувора жінка не наближалася до нашого столу так невідворотно, я сказав би ще що-небудь розумне. Якби ці двері вели не на коридор, вони вели б іще куди-небудь...

Він підходить до дверей, штовхає одну зі стулок плечем і, не озираючись, виходить.

Засмучений Куряка виїжджає за ним. Чорний сказав: «Спробуй поговорити з ним серйозно — і побачиш, як він почне вивертатися. Ти з цим просто не стикався. Та я ж то це знаю». У тяжких сумнівах — чи можна вважати, що Сфінкс вивертався? — Куряка шукає його поглядом. Але Сфінкс уже розчинився серед тих, хто йшов чи їхав йому назустріч.

Чи можна вважати, що він вивертався? Безсонна ніч скубе йому повіки, викурені сигарети шкребуть горло.

Сфінкс крокує швидко. На виході з вестибюля він зупиняється й шукає очима білувату пляму на паркеті. Колись вона впадала в очі. Тепер стерлася. І не помітиш, якщо не знати, що вона все ще там. Сфінкс спирається на стіну.

Бачив би ти, Куряко, що вони тут накоїли, коли настала їхня година. Якби ти це бачив, то на цілу решту життя в Домі стулив би пельку й не говорив би про зовнішність, про замкнені двері та про шкаралупки з курчатами. Якби ти тільки це бачив...

— Хлопчику! — гукає Куряку понура жінка у фартушку. — Будь ласка, ніколи не кури в їдальні. І назви своє прізвище. Я розповім про твою поведінку директорові.

Куряка обертається.

Стара тримає двома пальцями крихітний недопалок. Залишений Сфінксом. Куряка пильно дивиться на недопалок. Вона що, спеціально дочекалася, поки я від’їду подалі, щоб зарепетувати на весь Дім? Головний біль хапає в лещата.

— Прізвище! — наполягає вузький рот, що нагадує щілину.

— Раскольніков! — кричить їй у відповідь Куряка.

Вдоволено кивнувши, жінка зникає в дверях їдальні. Куряка їде далі, розмірковуючи над тим, чи наважилася б вона таким же чином погрожувати Сфінксові, та чому нічого не було сказано, поки вони сиділи там удвох.

Проїжджаючи повз Кавник, де сидять заціпенілі серед клубів диму Логи, він бачить Лері, який махає йому рукою від стійки, і заїжджає всередину.

— Чого це ви застрягли в їдальні? Що за секрети? — Кінь длубає в вусі заточеним нігтем мізинця.

— Скажи, Лері, хто, на твою думку, вільніший: слон, що біжить саваною, чи попелиця, яка сидить на листку байдуже якої рослини?

Лері шкребе груди під численними гайками та хрестами:

— Звідки я знаю, Куряко? Напевно, орел, який пурхає над усім цим ділом. А навіщо тобі?

— Орли не пурхають, — втручається Пухир з третьої. — Вони ширяють. Борознять небо. Мають його — так і розтак, по-всякому.

— Сам ти дурень, — огризається Лері. — Не знаєш — не кажи. Це кораблі борознять моря. І плуги — землю.

Логи в чорних жилетках дружно зітхають.

Куряка їде коридором. Бачить плакат у жалобній рамці: «Пом’янемо Ара Гуля, нашого покійного брата. Вечір пам’яті небіжчика. Кл. кімната № 1. Вірші, пісні, присвяти. Усіх, хто його знав і любив, просимо з’явитися в першу 28 числа о 18:00».

Перед Курякою виникає борошнисто-біле обличчя з кінськими зубами, лунає занудний голос, що тягне нескінченну фразу про шкоду куріння і про хвороби, що виникають у зв’язку з цією шкідливою звичкою. Всі, хто знав і любив... А хто знав і ненавидів?

З-за плаката визирає тупориле личко Фазана Нуфа.

— Ти приходь, — каже він. — Тебе запрошуємо окремо.

Нуф тримає плакат за дерев’яні держачки. Плакат на картонній основі для нього занадто важкий, але він пишається даним йому дорученням і сяє від щастя.

— Запрошуємо, як людину, яка його знала. Хоча ти тепер і з іншої групи. Можеш сказати про нього промову. Приходь.

— А може, все-таки «приїжджай»? — не втримується Куряка.

Личко Нуфа зморщується від люті.

— Який же ти мерзенний тип… Недаремно тебе поперли...

Він скрикує. Плакат падає йому з рук. Нуф нагинається і, підхопивши його за край, швидко від’їжджає. Плакат стукотить по паркету древком, яке теліпається.

Куряка замислено розглядає свій кулак. На кісточках рожеве садно. Він облизує його.

До чого