Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Тут диктатура впала під власною вагою, підштовхувана знизу колективним зусиллям, без насильства і гуркоту, й одного ранку ми прокинулися з новиною про демократію, якої молоді не знали, а решта забули. Ми в ейфорії вийшли на вулиці, святкуючи це, а ти на пару днів зник в тому поселенні, де мав стільки друзів. Вони готували свято з нагоди приїзду Альбера Бенуа, який так і не розпаковував свою валізу у Франції, бо чекав миті, коли зможе повернутися на свою названу батьківщину. Ті самі люди, яких він спиняв, стаючи з розпростертими руками перед танками і кулями, приймали його як героя. Дехто з них, як-от ти, були безвусими дітьми, коли йшли за ним, озброєні камінням, а тепер це були дорослі чоловіки та жінки, але Бенуа пам’ятав ім’я кожного.

Спочатку був перехідний уряд, обмежена й обачна демократія, яка мала тривати кілька років. Демократія не принесла хаосу, який пророкувала пропаганда диктатури; ті, хто в обурливий спосіб здобули вигоду від по­передньої економічної системи, залишилися при владі, ніхто не попла­тився за вчинені злочини. Виринули політичні партії, які вижили в тіні, й з’явилися нові; відродилися інституції, які вважалися мертвими, і ми пристали на мовчазну угоду здіймати якого можна менше галасу, аби не провокувати військових. Диктатор, якого захищали праві, спокійно пішов собі додому під шумні овації своїх прихильників. Преса скинула із себе тягар цензури, і поступово ми довідалися про найкатастрофічніші аспекти попередніх років, але гаслом було вкрити пеленою забуття минуле, аби збудувати майбутнє.

Серед таємниць, які вийшли наверх, коли з’явилася свобода преси, був і секрет Колонії Есперанса, яку багато років охороняли військові, і нарешті уряд зміг її відкрити. Вона перетворилася на підпільну в’язницю, де проводилися медичні експерименти над політичними в’язнями, багато з яких були страчені. Керівник колонії втік цілий і неушкод­жений, і думаю, що до смерті спокійно жив собі у Швеції. Розумієш, Каміло, про що я кажу? Лиходіям щастить. Був страшний скандал, бо дістала підтвердження опублікована в Німеччині кількома роками раніше інформація про те, що колоністи, включно з дітьми, також були жертвами страхітливого режиму.

По телевізору показали кількох людей, пов’язаних з тією бридкою колонією, і серед них Фабіана Шмідта­-Енґлера. Він був зовсім не схожий на чоловіка з моєї молодості. Йому було близько сімдесяти шести років, він набрав тіла і майже повністю облисів; якби його ім’я не назвали, я б його, може, й не впізнала. Згадали порядну і шановану родину Шмідтів-Енґлерів, яка заснувала на півдні династію процвітаючих рільників і готельєрів. Сказали, що Фабіан був зв’язковим між колонією і службою безпеки військових, але не знав про ті жахіття, які коїлися там за загорожею, йому не висунули жодного серйозного звинувачення. Я повсюди шукала якусь інформацію про Хуліана Браво і його загадкові польоти, але не знайшла. Згадували лише про військові гвинтокрили, які перевозили в’язнів, але нічого про приватні літаки, які він пілотував.

То було востаннє, коли я щось чула про Фабіана, доки у 2000 році він не помер і я прочитала його некролог в газеті. У нього залишилась дружина, дві доньки та кілька внуків. Мені розповідали, що доньки були усиновлені, бо з другою дружиною він також не мав нащадків. Я рада, що він зміг створити родину, якої не міг мати зі мною.

Хуан Мартін приїхав з дружиною і моїми внуками, аби відсвяткувати політичні зміни. Ганебного чорного списку вже не існувало. Він планував залишитися на місяць, поїхати на північ і на південь, скористатися з найкращих туристичних пропозицій, але не минуло й двох тижнів, коли він зрозумів, що його місце вже не тут і знайшов привід, аби вернутися в Норвегію. Багато років він почувався там іноземцем, але йому вистачило цих двох тижнів, аби зцілитися від ностальгії, тієї хвороби вигнанців, й остаточно пустити коріння в місці, яке його прихистило, коли його підвела батьківщина. Відтоді він навідувався до нас лічені рази і завжди сам. Гадаю, на його дружину і дітей ця країна не справила такого доброго враження, як на Гаральда Фіске.

Моє життя також змінилося в ті роки, я увійшла в інший відтинок моєї стежки. Як казав у своєму вірші Антоніо Мачадо: «дороги нема, її прокладаєш йдучи», однак я не прокладала шляху, а спотикаючись ходила вузькими і звивистими стежками, які часто зникали й губилися в гущавині. Шляху як такого не було. У свій восьмий десяток я увійшла з легкою душею, вільною від матеріальних пут і з новим коханням.

Гаральд Фіске був ідеальним товаришем для цього етапу, і можу тобі сказати із повним знанням справи, що під старість можна закохатися так само сильно й пристрасно, як замолоду. Єдина відмінність полягає в тому, що є відчуття невідкладності: не можна витрачати час на дурниці. Гаральда я кохала без ревнощів, сварок, нетерпіння, нетерпимості та інших недоречностей, які псують стосунки. Його кохання до мене було спокійним, цілком відмінним від постійної драми, яку я переживала з Хуліаном Браво. Коли він пішов на спочинок з дипломатичної служби, ми перебралися у Сакраменто, де могли жити спокійно і часто навідуватися на ферму, щоб подихати свіжим повітрям. Після смерті Факунди за помістям гляділа її донька Нарсіса. Столичний дім я здала в оренду і більше ніколи в ньому не жила, тож мені не було дуже боляче, коли його зруйнував землетрус. На щастя, квартиранти поїхали у відпустку і ніхто не опинився під завалами.

У Сакраменто я купила старий дім, аби Гаральд мав чим зайнятися, направляючи його численні вади. Він виріс, допомагаючи своєму батькові і дідові в родинній столярні; відразу після школи працював зварником на корабельні, а його хобі, окрім птахів, були слюсарно-водопровідні роботи. Він міг годинами лежати під кухонною раковиною. На електриці розумівся мало, але імпровізував і лише раз його мало не вбило струмом. Він гордився своїми мозолистими руками, обламаними нігтями і потрісканою й почервонілою шкірою — «робочі руки, чесні руки», казав він.

З поверненням демократії кілька жіночих груп, яким допомагала моя фундація, скинули мачистський тягар військової ментальності, розцвіли й існують досі. Завдяки ним нині стало можливим розлучення й узаконено аборт. Ми справді рухаємося вперед, але наче рак: два кроки вперед і крок назад.

Фундація нарешті знайшла свою місію. Раніше вона розподіляла гроші без стратегії, доки я не зуміла надати їй спрямування, яке вона має відтоді та, сподіваюсь, матиме і після моєї смерті: боротися проти домашнього насильства. На це мене надихнула