Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Лето мав назву для цієї трансформації Дунканів. Він називав це «синдромом відколи».

Гхол часто мучили підозри про таємні речі, що неодмінно мали статися впродовж століть забуття, які минули, відколи вони востаннє були при тямі. Що робили люди весь цей час? Чому вони потребують мене, релікта з минулого? Жодне его не могло остаточно перебороти такі сумніви — надто ж у підозріливих людей.

Один із гхол звинуватив Лето: «Ти заклав у моє тіло речі, про які я нічого не знаю. Ці речі в моєму тілі сповіщають тебе про все, що я роблю! Ти постійно шпигуєш за мною!»

Інший звинуватив його у володінні «маніпулятивною машиною, яка змушує нас хотіти робити те, чого ми не бажаємо».

Якщо вже «синдром відколи» розпочався, його годі було цілковито викорінити. Його можна було виявити, навіть повернути в іншому напрямку, але приспане насіння могло прорости за найменшої провокації.

Айдаго зупинився на тому ж місці, де стояв Монео. У його очах, позиції рамен виднілася тінь якоїсь підозри. Лето дозволив ситуації повільно закипати, довівши її до найвищої точки. Айдаго глянув на нього, тоді відвів очі, зиркаючи по кімнаті. Лето розпізнав цю манеру дивитися.

«Дункани ніколи не забувають!»

Вивчаючи кімнату за допомогою способів огляду, яких його століття назад навчили леді Джессіка та ментат Зуфір Хават, Айдаго до запаморочення відчув зсув дійсності. Здавалося, що кімната його відкидає, це відчувалося в кожній речі — м’які подушки, великі й круглі, забарвлені в золоте, зелене й таке червоне, що майже переходило в пурпурове; фрименські килими, усі музейні, звалені штабелем, один поверх іншого, у товстий шар довкола заглибини Лето; імітація сонячного проміння з іксіанських світлокуль, це світло обрамляло обличчя Імператора сухим теплом, роблячи довколишні тіні глибшими й більш таємничими; запах чаю з прянощами десь поблизу; і цей густий аромат меланжу, що струменів від тіла черва.

Айдаго вважав, що з ним надто багато всього сталося, відколи тлейлаксу покинули його на ласку Люлі та Подруги в тій безликій кімнаті, радше схожій на в’язничну камеру.

«Надто багато… надто багато…

Чи я справді тут? — питав він себе. — Це я? Що це за думки в моїй голові?»

Він вдивлявся в спокійне тіло Лето, тінисту величезну масу, що тихо лежала на повозі в заглибленні. Сам спокій цієї тілесної маси натякав на таємничі сили, страшні сили, що могли бути вивільнені в такий спосіб, який ніхто неспроможний передбачити.

Айдаго чув історії про битву перед іксіанським Посольством, але Рибомовки настільки були вражені чудотворним пришестям, що аура цього видовища затьмарила всі фізичні деталі.

— Він літав над ними й страшною різнею карав грішників.

— Як він це зробив? — питав Айдаго.

— Він був розлюченим Богом, — відповіла його інформаторка.

«Розлюченим, — подумав Айдаго. — Це через загрозу для Хві?» Яких лише історій він наслухався! Жодній годі було дати віру. Хві виходить заміж за цю огидну тушу… Це неможливо! Не люба Хві, не Хві з її ніжною делікатністю. «Він грає в якусь страшну гру, випробовуючи нас… випробовуючи нас…» За цих часів не стало справжньої честі, немає миру, окрім як поблизу Хві. Усе інше — божевілля.

Коли він знову перевів погляд на обличчя Лето — це Атрідівське обличчя, що мовчки чекало, — відчуття зсуву простору в Айдаго зросло. Він задумався, чи невелике наростання розумового зусилля в якийсь дивний новий спосіб не зламало б гхолівський бар’єр, дозволивши йому згадати досвіди інших гхол Айдаго.

«Що вони думали, ввійшовши до цієї кімнати? Відчували цей зсув, це відкидання?

Просто невелике додаткове зусилля».

Відчував, як йому голова йде обертом, і питав себе, чи не зомліє.

— Щось не так, Дункане? — Це був найрозсудливіший і найбільш заспокійливий тон Лето.

— Це несправжнє, — сказав Айдаго. — Це все не моє.

Лето вирішив удати, що не зрозумів його.

— Але ж моя вартівниця доповіла, що ти прибув із власної волі, що ти прилетів із Цитаделі й зажадав негайної аудієнції.

— Маю на увазі тут і зараз! Цей час!

— Однак я тебе потребую.

— Навіщо?

— Озирнися довкола, Дункане. Способів, як ти можеш мені допомогти, так багато, що ти випробуєш їх усі.

— Але ж твої жінки не дозволяють мені брати участі в битві. Щоразу, коли я прагну туди…

— Ти сумніваєшся, що цінніший мені живим, ніж мертвим? — Лето видобув із себе звук, схожий на клацання. — Застосуй розум, Дункане! Саме це я в тобі й ціную.

— А ще мою сперму. Її ти цінуєш.

— Твоя сперма — твоя власність, примісти її куди хочеш.

— Я не залишу після себе вдову та сиріт…

— Дункане! Я сказав, що вибір за тобою.

Айдаго ковтнув слину, тоді промовив:

— Ти скоїв злочин проти нас, Лето, проти всіх нас — гхол, яких ти воскрешав, не спитавши, чи ми цього хочемо.

Це був новий поворот у дунканомисленні. Лето з відновленим інтересом глянув на Айдаго.

— Який злочин?

— Ох, я чув, як з тебе потоком лилися глибокі думки, — звинуватив його Айдаго. Указав великим пальцем за плече, на вхід до кімнати. — Ти знав, що тебе чути в передпокої?

— Коли я хочу, щоб мене чули, так. — «Та лише мої журнали чують усе!» — Я хотів би, однак, знати, у чому мій злочин.

— Є час, Лето, час, коли ти живеш. Час, коли ти повинен жити. Він може мати магію, той час, доки ти живеш. Ти знаєш, що ніколи більше не побачиш такого часу.

Лето кліпнув, зворушений стражданням Дункана. Ці слова були промовистими.

Айдаго підняв обидві руки, долонями вгору, до висоти грудей — наче жебрак. Просить чогось, хоча знає, що не може цього отримати.

— Тоді… одного дня прокидаєшся і пам’ятаєш, як ти помирав… аксолотлевий контейнер і огидність тлейлаксу, які тебе розбудили… і очікується, що все має початися наново. Але не починається. Ніколи не починається, Лето. Ось злочин!

— Я зруйнував магію?

— Так!

Айдаго опустив руки й стис їх у кулаки. Відчував, що самотньо стоїть на шляху річки-млинівки, яка затопить його, варто тільки трохи