Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Зрадницькі нескінченно довгі гудки починають зводити з розуму. На тому кінці ніхто не відповідає.

— Вето, заспокойся! — тепла рука стискає моє плече, а перед очима з'являється Лера. — Ми зараз у всьому розберемося. Рано робити якісь поспішні висновки.

— Так! — киваю та оглядаюсь у пошуках стільця. Мені терміново треба сісти або я впаду.

До тремтячих пальців додався біль, що ниє унизу живіт. Маля всередині мене напевно повною мірою відчув стрес і йому стало некомфортно з такою нервовою матусею.

— Принесіть їй води, — командує Лера і тягнеться за своїм телефоном.

Жінка почала комусь дзвонити, до неї приєдналася ще пара людей. Навколо з'явився шум стривожених голосів та імітація якихось дій. А сама, я ніби відлучилася від свого тіла, спостерігаючи за тим, що відбувається збоку. Дивне відчуття.

Переді мною виникла склянка води та обличчя незнайомою дівчиною. Я її не знала, але здогадалася, що це дружина Свята.

Дівчина була невисокого зросту. Струнка попри останні місяці вагітності, з довгим чорним волоссям. Вся її права рука була забита татуюваннями та, з-під короткої сукні, на лівій нозі також виднілося тату, що розповзалося.

— З днем ​​народження, Вето!

— Дякую, — тихо відповідаю. Я розумію, що її підіслали сюди, щоб хоч якось відволікти, але в мене зараз немає абсолютно ніякого настрою для світських розмов.

— Знаєш, я дуже люблю дні народження! Та й взагалі будь-які свята, де можна вибратися зі шкаралупи під назвою будинок і хоч якось відволіктися. Ти мене зрозумієш коли народиш. — Вона проводить рукою по животу, що виступає. — А коли в тебе буде двоє…

З великим подивом я помічаю, що її балаканина трохи відволікає мене. Я починаю розглядати її з інтересом, змушуючи себе позбутися поганих думок. Лера права, не треба квапити подій.

— Мене звуть Слава, до речі, — усміхається вона. — Свят розповідав, як познайомився з тобою в клубі. Я дуже рада, що Денчик не дістав тебе.

— Ти й Денчика знаєш?

— Усіх постояльців, — дівчина видерлася на високий стілець і продовжує свою розповідь. — Я там працювала танцівницею. Так і познайомилася зі Святом.

— Тож, ти так спокійно ставишся до його роботи?

— Я самовпевнена людина, яка не перетягує свої комплекси через сварки з чоловіком. Я вважаю, що якщо вже ти вибрав собі людину для життя, будь ласка, довіряй їй повністю. А брехня… брехня завжди спливе на поверхню.

Слава завмирає і дивиться кудись у далечінь. Я різко смикаюсь і обертаюся, намагаючись вловити те, що вона побачила. Але мене осягає розчарування, бо з темряви виходить Арон.

— А чого це у вас так тихо? Я наче на свято їхав. Що з вашими обличчями?

— Арон! — гаркає Лера і підходить до хлопця. — Замовчи, зараз же!

— А він має рацію, чого так тихо?

З-за його спини з'являється висока тінь. Але мені не треба бачити, хто це. Я впізнала його за голосом. Це Матвій.

Зірвавшись з місця, я кидаюся до нього. Кидаюся з обійнятими та починаю плакати. Торкаюсь його. Хочу намацати якісь каліцтва, але нічого не знаходжу.

Я мала рацію. То була не його машина. Просто схожа.

Від цього я починаю ще сильніше ревти. Мене всю трясе.

— Гей, ти чого? Що тут відбувається? Ви наче привиди побачили.

— Твоя машина, — схлипуючи, намагаюся пояснити, — Там була аварія… вщент… і там була твоя машина.

— Ти серйозно?

— Так, — відповідає Лера. — Щойно був випуск новин. Його бачили усі.

— Ахуеть! Тачку мою викрали. Я тому затримався? Викрадення оформляв.

— Боже! Я така рада, що з тобою все добре… — шепочу і притискаюся ще міцніше.

Через деякий час ми починаємо святкувати мій день народження. Якщо чесно, настрій був не святковий. Наше застілля більше схоже на зустріч старих добрих друзів. Але Матвій не вщухав. Йому цього було мало. Він хотів побачити усмішку на моєму заплаканому обличчі. А мені було достатньо, що він поруч. Живий здоровий... Що він просто тримає мене за руку.

— Підемо потанцюємо? — шепоче мені на вухо, Матвій витягає мене з-за столу.

Як тільки ми доходимо до імпровізованого танцмайданчика, як за помахом чарівної палички включається музика.

Матвій притискає мене до себе і я тану в його обіймах. Млію від його запаху та боюся того моменту, коли закінчиться мелодія і він мене відпустить.

— Я так злякалася сьогодні. Наче світ тріснув навпіл, і я втратила сенс життя.

— Любиш мене? — посміхається хлопець.

— Звичайно, люблю!

Він нічого не вимовляє і ми продовжуємо кружляти у повільному танці.

— Я теж не хотів, щоб цей вечір пройшов саме так. В мене на нього були інші плани. Але дещо я можу зробити зараз.

— Що?

— Я хочу, щоб ти відповіла чесно на одне запитання. — Матвій зупиняється і дивиться мені у вічі.

За цей час моїй голові пролітають сотні, тисячі питань, але жодне не виявляється вірним.

Матвій відступає на крок і, за традиціями всіх сльозливих мелодрам, стає на одне коліно. Вийнявши з кишені чорну оксамитову коробочку, простягає її мені.

— Мала, ти станеш моєю дружиною? — Матвій клацає коробкою. Усередині видно блискучий камінь. Він яскраво сяє, заповнюючи собою всю мою увагу.

Я завмираю і не знаю, що сказати. Забувши як дихати, я чую барабанний пульс у вухах.

Хтось із гостей вирішив допомогти мені, вигукує заповітне «Так!», але я й сама знаю відповідь на це запитання. Я просто вражена. Сьогодні сталося дуже багато потрясінь.

— Так, — відповідаю чесно. В очах починає пекти, а в носі звично лоскотати. — Так, Матвію! Я стану твоєю дружиною!

***

«…Учора двадцять першого квітня о вісімнадцять тридцять вісім на вулиці Фролова сталося жахливе ДТП. Внаслідок зіткнення двох легкових автомобілів на місці помер водій чорного BMW. Ним виявився тридцяти восьмирічний місцевий мешканець — Сичов Єфим Леонідович. За даними експертизи Сичов Єфим Леонідович був у стані найсильнішого алкогольного сп'яніння. Як виявилося пізніше, чорний BMW був у викраденні. Про це заявив власник машини приблизно о вісімнадцятій двадцять. Отже, можна припустити, що Єфим Леонідович був викрадачем, якого спіткала жорстока розплата.