Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Поки що Кіра і Жан-П'єр, як і раніше, були казково щасливі. Дев’ятнадцятого січня вони відзначали Хрещення, і Жан-П'єр купив святковий кекс із запеченою в ньому запискою. У записці виявилося одне слово: «Немовля», яке привело його у захват. Це була, як він вважав, французька традиція, і  пояснив Кірі її зміст, хоча та й сама все зрозуміла.

У День святого Валентина, на свій подив, Кіра отримала кільце від коханого, хоча на словах Жан-П'єр пропозиції не робив.

Кірі бракувало її обручки, яка зникла невідомим чином у неї з пальця в той жахливий липневий вечір. І ось тепер колечко, подароване Жан-П'єром, – тонка золота смужка з крихітним діамантовим серцем, – знову зігріло їй і руку, і серце, змусило вкотре замислитися, чи не пов'язати своє життя з цим юнаком. Адже трапляються і більш неймовірні шлюби.

– Послухай свого серця. – порадила Ляля. – Чого ти сама хочеш?

Кіра сказала перше, що спало на думку:

– Не знаю. Напевно, надійності.

Після постійних зрад Аліка цей аспект відносин завжди висувався нею на перший план. Звичайно, Кіра розуміла, що у житті всяке буває і нічого не можна знати напевно. Гарантій тут ніхто не дає. У чомусь ризикуєш більше, у чомусь менше, але з Жан-П'єром ризик був великий. У лютому йому виповнилося тридцять три, що на слух сприймалося вже трохи солідніше. Але їй самій у травні буде вже сорок вісім! За якихось два місяці. Господи, яка стара… А він – такий молодий! І погляди, і думки та ідеали в нього як у молодого. До зрілості йому ще дуже і дуже далеко, і навіть якби вони були ровесниками, все одно з точки зору стилю життя, ідеалів і цінностей їх поділяла б безодня.

Їй імпонувала його ніжність, вони кохали один одного. Але Кіра краще за багатьох інших знала, що одного кохання мало. Колись він подорослішає, зміниться і, можливо,  покохає іншу. А може ні? Тепер усе, що вона любила, до чого торкалася і у що вірила, мало відтінок бридкого відчуття крихкості й скороминущості.

– Ти його кохаєш?

– Так, – без жодних вагань відповіла Кіра. – Я тільки не впевнена, що люблю його достатньо.

– А що, на твою думку, означає «достатньо»?

– Це означає разом постаріти, разом переживати всі невдачі та розчарування, які тобі приносить життя.

Обидва знали: чого чого, а ударів долі у житті вистачає, і тут все залежить від того, як міцно ти любиш іншу людину. І треба бути готовим до всього. Чи зможе Жан-П'єр? Цього Кіра не знала. Мабуть, Жан-П'єр і сам цього не знав, хоча думав, що знає…

У березні він зробив їй пропозицію. Через місяць у нього закінчувалася віза, і він мав знати, що Кіра має намір робити. Вона давно чекала і боялася цього питання. Але воно було задане, і треба було відповідати. Жан-П'єр хотів, щоб вона вийшла за нього заміж і поїхала з ним до Франції, де він міг би повернутися до колишнього життя. Але для Кіри це означало б залишити все, що їй дорого. А їй так подобалася її робота, подобалося жити в Києві… Втім, Жан-П'єр не рвався їхати, він був готовий залишитись.  Але Кіра розуміла, що не має права утримувати його біля себе завжди. Це було б несправедливо. Йому треба повернутися до того, чим він завжди займався, знову стати знаменитим фотографом у великому світі. Так чи інакше, але жити у невизначеності далі було неможливо.

Жан-П'єр переконував Кіру, що любить її і хоче бачити своєю дружиною. В якомусь сенсі вона також цього хотіла, але мимоволі замислювалася про майбутнє, про те, що станеться, коли він подорослішає. Поки що дорослим назвати його ще не можна було. Майже дорослим – так, але не зовсім: хлопчисько в ньому раз у раз проривався назовні. Від цього вона почувала себе матір'ю. І не була певна, що хоче стати його дружиною.

Кіра попросила час на роздуми. У тому, що вона його любить, сумнівів не було. Питання було – наскільки? Кіра хотіла бути з ним чесною до кінця і вважала, що він заслуговує на жінку, у якої таких сумнівів не з'являється.

Можливо, якби вона не так втомлювалася, розриваючись між дитиною, домашнім господарством та роботою, в неї б виникли й інші думки, але минуло три тижні, і Кіра нарешті ухвалила рішення, яке їй здавалося найправильнішим. Якось на початку квітня вони вирушили на прогулянку до Маріїнського парку і опинилися на лужку перед самим палацом. Вони сіли на лаву і почали дивитись на фонтан, який ще не працював. Одною рукою Кіра погойдувала візочка, а другою тримала за руку Жан-П'єра. Вона любила бувати тут, особливо вдвох із Жан-П'єром. Втім, їй скрізь було з ним добре. І ось зараз вона своїми руками мала зруйнувати власне щастя.

Кіра сказала свій вердикт пошепки. Серце в неї розривалася, а для Жан-П'єра це була справжня бомба.

– Жан-П'єр, я не можу стати твоєю дружиною, – сказала вона. – Я тебе кохаю, але я не можу. Майбутнє таке невизначене... А ти заслуговуєш набагато більше, ніж я можу тобі дати. Хоча б народити тобі дитину.

"І не можу дозволити, щоб ти сам залишався дитиною", – подумки додала вона. Проблема полягала в тому, що вона вважала, що їй в житті потрібна доросла людина, а з Жан-П'єром у цьому взагалі не можна було бути впевненою. Він міг зовсім не подорослішати. Принаймні в найближчому майбутньому.

Весь вечір Жан-П'єр мовчав. І спати ліг внизу. Йому більше не хотілося ані спати з нею, ані торкатися її шкіри, ані про щось просити. На ранок він спакував речі.

Того дня Кіра не виходила з дому, і, прощаючись, вони плакали.

– Я люблю тебе. Я завжди тебе любитиму, – бурмотів Жан-П'єр. – Якщо захочеш приїхати – я тебе чекатиму. Якщо захочеш, щоб я повернувся, – поклич, я примчуся.

Про більше не можна було й мріяти, і все це вона власноруч відкинула. Кірі здавалося, що вона збожеволіла. І все ж таки, на її думку, вона вчиняла правильно. Для них обох. Тільки платила за це дуже високу ціну.

Було нестерпно боляче, але Кіра терпіла, бо була переконана у своїй правоті. Вона любила його. Занадто сильно, щоб припуститися помилки. Її кохання вистачило, щоб відпустити його на волю. Це було найбільше, що вона могла йому подарувати, і Кіра вважала, що він на це заслужив.