Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Я ввімкнула на телефоні свою улюблену групу і почала вивчати вміст полиць у шафі. Вибір був небагатий, але, на щастя, я знайшла все, що мені потрібно.

— Ти любиш пасту?

— Це що? Макарони?

— Макарони — це коли з котлетами чи взагалі з таком, — посміхнулася я. Мені  ніколи не доводилося готувати вечерю для хлопця, тому я трохи хвилювалася. — А я тобі приготую фантастичну пасту з соусом балоньєзе.

— Звучить апетитно. Кажи, що робити. Я тобі допоможу.

Я попросила Богдана нарізати цибулю, а сама поставила воду на спагеті. Це було так хвилююче, наче ми грали ролі чоловіка та дружини. Я пританцьовувала під музику, помішуючи на пательні фарш. Соус булькав і шипів, крапельки томату розліталися на всі боки..

— Ти зіпсуєш сукню. Ходімо я дам тобі футболку.

Я готувала їжу в одній із великих Богданових футболок, яка ледве сягала мені середини стегон. Він сів на старий стілець позаду мене, і, хоча я не бачила виразу його обличчя,  відчувала тепло його погляду на відкритих ділянках шкіри. Мені було цікаво, чи подобалося йому це видовище? Це був перший раз, коли він побачив мене напівоголеною, і ця думка одночасно збентежила і схвилювала мене.

Знаючи, що я проведу з ним ніч, відчувала дещицю незручності, незважаючи на те, що ми вже спали разом раніше. У його однокімнатній квартирі був лише диван, і я трохи нервувала.

Через кілька хвилин ми з апетитом їмо пасту. 

— Що скажеш? Подобається?

— Це дуууже смачно, — Богдан закочує очі і качає головою.

— Наступного разу я приготую тобі шарлотку, — кажу я, окрилена похвалою Богдана.

— Обожнюю шарлотку, — примружує від задоволення очі хлопець. — Мама раніше часто готувала її по суботах.

— А зараз не готує? — питаю, не помічаючи смутку в очах коханого. Все-таки я невиправна егоїстка. Подумки докоряю собі за довгий язик. Як можна бути настільки байдужою до почуттів людини, яка мені дорога? Ці думки проносяться в голові вже наступної секунди, але слова вилетіли, повернути їх неможливо. Богдан насупився, але не залишив мене без відповіді.

— Тепер вона готує тільки те, що любить вітчим. А цей старий цап вирішив жити до ста років і вживає лише корисну їжу.

— Ясно, — бурмочу я, відчуваючи лють до всіх самозакоханих дорослих, які дбають лише про себе.

— Ніко! — раптом скрикує Богдан, і від несподіванки я підскакую на місці. — У тебе ж день народження!

— Так, — сміюся я, — дякую, що нагадав.

— Ти мене не зрозуміла. У тебе день народження, тож я приготував тобі подарунок. І геть забув про нього.

Він метнувся у передпокій і через хвилину повернувся з видовженою оксамитовою коробочкою в руках.

— Ось. Вітаю, кохана.

Я відкинула кришку і охнула від побаченої краси.

— Богдане! Ти здурів! Я не можу його прийняти.

Я ніколи в житті не бачила нічого подібного. Звичайно, у мене були сережки та кілька каблучок, які мені дарували на різні випадки життя. В основному подарунки були пов'язані зі значущими подіями, наприклад, закінченням школи з відзнакою або виповненням вісімнадцяти років. Але краса цього браслета перевершила все, що я коли-небудь бачила, навіть на сяючих вітринах ювелірних магазинів.

Кілька разів ми з подругами заходили в ці магазини просто помилуватися прикрасами. Лана і Карина навіть приміряли дещо, але я завжди знала, що ці вишукані речі мені недоступні. Проте цей браслет був набагато красивіший за ті, що я бачила раніше.

— Чому не можеш? — здивувався хлопець. — Тобі не подобається?

— Подобається! Навіть дуже, та він надто дорогий.

— І що? Я його не вкрав. Я чесно заробив на нього гроші.

— Так. Ризикуючи здоров’ям. 

— Ми домовилися не піднімати цю тему.

— Так, але…

— Візьми, прошу. Я хочу, щоб частинка мене завжди була поруч із тобою.

Я підняв руку, показуючи Богдану, щоб він одягнув браслет мені на зап’ястя. У глибині душі я знала, що це було неправильно. Я не повинна заохочувати його заробляти гроші на боях лише для того, щоб купувати мені подарунки. Але браслет був такий красивий, а Богдан такий засмучений через мою відмову, що я вирішила відкинути моральні аспекти і просто насолодитися першим у своєму житті дорогим подарунком від хлопця. Це було дорогоцінно не через вартість, а через зусилля та жертви, яких Богдан доклав, щоб купити його для мене.

— Не вистачає ще дечого, — прошепотів Богдан, коротко поцілувавши мене в губи.

— Чого?

— Торта зі свічками.

— Дрібниці, — відмахнулася я.

— Так, мабуть, але ж традиція. Почекаєш, я зганяю в магаз?

— Я не хочу торта, — мружачи очі, підходжу майже впритул і кладу руки Богдану на шию.

— А чого хочеш? — якось зачіпливо та невпевнено питає.

— Я… я… краще покажу.