Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Перед тим, як торкнутися важких дверей, я не поспішаю: роблю глибокий вдих і в десятий раз прокручую в голові, що і як буду говорити. Це дійсно допомагає. Двері легко відчиняються, і я входжу в зал. Усередині мене зустрічає величезний натовп. Спочатку задні ряди не бажають пропускати мене вперед. Але поступово серед присутніх розноситься шепіт впізнавання, все більше людей на мене обертаються і звільняють мені шлях.

Я просочуюся крізь натовп до громіздкого столу, де засідають мій старший брат і його нові радники. Серед останніх дуже мало знайомих облич і ще менше тих, хто був у складі територіальної ради, коли правили батько і дядько. Безумовно стало більше молодих і енергійних, ризикових і, напевно, жорстких в рішеннях. Амір, я впевнена, підбирав їх під себе. Разом вони вже точно або поставлять ці землі на ноги, або зітруть все побудоване в пил. Ніякого проміжного стану, ніяких компромісів або угод — це новий Флейм. І судячи з обурених поглядів деяких радників, тут мені не раді.

— Добрий вечір, брате мій, — я зупиняюся на іншій стороні столу — рівно навпроти його крісла.

Показово, що цього розкішного сидіння тут не було, поки до влади не прийшов дядько. Раніше тут стояв цілком звичайний стілець, наш батько не любив виділятися. Але я розумію, чому Амір не прибрав цей пережиток короткого дядькового правління: крісло займає чимало простору і піднімає брата над іншими, робить його більш значущим, ніж радники, інші присутні тут і я, само собою.

У відповідь на моє привітання Амір, мовчки, ледве помітно киває. Він спокійний, зібраний і навіть злегка розслаблений. Вочевидь я перервала чиюсь суперечку, за якою брат просто спостерігав: очікував, хто зі сперечальників дасть слабину, і робив власні висновки.

Як я раніше могла думати, що розумію його? Погляд, який дістається мені, досить просто розшифрувати: мене не чекали, і я дуже заважаю. Але як би його це не дратувало, він не може мені відмовити. І я готова скористатися цим правом: якщо вже Амір підняв старі договори, то я теж не стану відставати від нього.

— Сестро моя, ти вже встигла втекти від свого чоловіка? Або це він втік від тебе? — мені дістається нічого не значуща усмішка — просто рух губ. У залі чуються смішки, частина з них приглушені, але основний натовп не соромиться.

— Не вгадав, брате мій, — я відчуваю жахливий тиск: складно рухати губами і зображати легкість, коли на мене направлено стільки поглядів. Багато з них неприємні. — Мій чоловік сказав не залишати Флейм, не забравши все, що мені належить за статусом і по праву.

За моєю спиною сміються вже більш відкрито. Але зараз не час звертати на це увагу. Мій погляд зосереджений на Амірі, а всі навколо стають лише розмитими плямами. Вони можуть сміятися, фиркати, шепотіти неприємні слова або обурюватися, але мені важлива реакція всього лише однієї людини. Розуміння встигає з'явитися на його обличчі, але я не даю йому сказати ні слова. Тут і зараз я буду першою:

— Я нагадую присутнім про кодекс Вельхора — загальні правила успадкування та збереження магічних ліній. Глава дванадцята, доповнення восьми свідчить: якщо в сім'ї немає спадкоємців-оберегів, крім правлячого, Заступник або Заступниця з того ж покоління, а також їхні діти, вважаються спадкоємцями на загальних правах до появи другого оберега в родині...

— І що з того?.. — хтось шепоче за моєю спиною. Але я роблю ще один глибокий вдих і продовжую:

— Глава десята того ж кодексу: «Спадкування місць особливого значення», пункт третій «Спадкування в землях Флейм», підпункт «Школа «Пташиний дзьоб»...

— Я розумію хід твоїх думок, Лайм, — перебиває мене Амір. — У тій будівлі занадто багато твоїх спогадів. Але Пташиний дзьоб — особливе місце для відьом, а ти, сестро, скільки б там не проводила часу, зовсім не відьма. Ти не відкриєш його дверей!

— ... Підпункт «Школа «Пташиний дзьоб» говорить, що «володіти нею може тільки та, яка ворота відкрила, силою володіє і до сім'ї Флейм відноситься». Так, ти маєш рацію, брате мій, я — не відьма, — я стискаю пальцями край столу і нахиляюся вперед. — Але, згідно з тією ж главою кодексу: в разі відсутності такої відьми, ця честь може бути «дана спадкоємиці, заміжній Заступниці, коли буде вона в шлюбі з оберегом, бо плід такого союзу магією обдарований стане». Я не відьма, ти маєш рацію, але саме я можу народити відьму, цього ти не зміниш...

— Я визнаю твоє право, але вибери Фішерську заставу або управління Харосом. Ці міста потребують нагляду більше, ніж занедбані древні стіни!

— Ні, Аміре Вікторе Флейм, я заберу те, що мені потрібно, і не більше.

— Я почув тебе, Лайм Вікторі Флейм, — Амір розводить руками і посміхається. — Кодекс говорить — я виконую. Ось коли народиш відьму, тоді і буде сенс щось передавати. Ти особисто відкрити основні ворота все одно не зможеш. Не маєш такої сили.

— Якщо вона не зможе, то за неї це зроблять інші. Ті, хто має ту силу.

Рада з'являється з-за моєї спини і стає поруч. Її плече торкається мого. Я відчуваю, як її стрясає легке тремтіння. Її холодні пальці знаходять мою долоню і стискаюсь її: і це найкраща підтримка, яку тільки можна уявити. Нібито вона стала на мій бік, але разом з тим стала проти людини, яку кохає. Це і гірко, і додає мені сил.

— От значить як, — глухо вимовляє Амір.

На мить я бачу розгубленість на його обличчі, але ця мить лише коротенький відрізок, навряд чи хтось ще міг помітити зміну емоцій. Амір швидко повертає свою непроникність, але тепер його погляд прикутий до Ради, а не до мене.