Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Помовчавши, пан Моррель докинув глухо:

— Це запізнення незрозуміле; «Фараон» відбув із Калькутти п’ятого лютого, і вже понад місяць він має бути тут.

— Що це, — раптом озвався англієць, прислухаючись, — що це за галас?

— Боже мій! Боже милосердний! — пополотнівши як стіна, вигукнув Моррель. — Що ще там скоїлося?

Зі східців і справді долинав гучний гамір; люди гасали туди й сюди; пролунав навіть чийсь жалібний зойк.

Моррель підвівся було, щоб відчинити двері, та сили покинули його, і він знову впав у фотель.

Вони так і сиділи один напроти одного, Моррель дригонів усеньким тілом, незнайомець дивився на нього з виразом глибокого співчуття. Гамір ущух, та Моррель, певне, чекав іще чогось: той гамір мав свою причину, яка ось-ось мала з’ясуватися.

Незнайомцеві здалося, ніби хтось тихенько береться східцями й наче на майданчику зупинилося кілька душ.

Потім він почув, як у замок перших дверей вставили ключа і як вони зарипіли в завісах.

— Тільки у двох є ключ від цих дверей, — прошепотів Моррель, — у Коклеса і в Жюлі.

Тієї ж миті відчинилися другі двері, і на порозі стала Жюлі, бліда і вся в сльозах.

Моррель підвівся, тремтячи всеньким тілом, і сперся на поруччя фотеля, щоб не впасти. Він хотів забалакати, та голос його зрадив.

— Тату, — мовила дівчина, благально склавши руки, — простіть вашій доньці, що вона приносить вам лиху звістку!

Моррель страшенно зблід; Жюлі кинулася йому в обійми.

— Тату, тату! — сказала вона. — Будьте мужнім!

— «Фараон» загинув? — здушено поспитався Моррель.

Жюлі нічого не відказала на те, але ствердно кивнула головою, яку похилила батькові на груди.

— А залога? — поспитався Моррель.

— Порятована, — відказала Жюлі. — Її врятував бордоський корабель, що допіру ввійшов до гавані.

Моррель звів руки до неба з неповторним виразом смирення і вдячності.

— Дякую тобі, Господе! — вигукнув він. — Усе окошилося тільки на мені!

Хоч який незворушний був англієць, та в очах його зблиснули сльози.

— Увійдіть, — сказав Моррель, — увійдіть, прошу вас; я здогадуюся, що всі ви за дверми.

Насилу він промовив те, як із плачем увійшла пані Моррель; за нею простував Емманюель. У глибині, у передпокої, видніли суворі лиця сімох чи вісьмох моряків, виснажених і напівголих. Угледівши тих людей, англієць здригнувся. Здавалося, йому кортіло підійти до них, та він стримався і, навпаки, відступив у найтемніший і найдальший закут кабінету.

Пані Моррель сіла у крісло і взяла чоловікову руку у свої долоні, а Жюлі й далі стояла, схиливши голову на батькові груди. Емманюель лишився посеред кімнати, залишаючись немовби ланкою поміж родиною Моррелів і моряками, що з’юрмилися у дверях.

— Як це сталося? — запитав Моррель.

— Підійдіть сюди, Пенелоне, — сказав Емманюель, — і розкажіть усе.

Старий моряк, до чорного обсмалений тропічним сонцем, підійшов, бгаючи в руках дірявого капелюха.

— Добридень, пане Моррелю, — сказав він, ніби вчора покинув Марсель і повернувся з мандрівки до Екса чи до Тулона.

— Добридень, друже мій, — відказав господар, несамохіть усміхнувшись крізь сльози, — а де ж капітан?

— Ну, капітан, пане Моррелю, він заслаб і лишився у Пальмі; та, з Божою поміччю, незабаром оговтається, і за кількоро днів буде здоровий, як оце і ми з вами.

— Гаразд... Тепер розповідайте, Пенелоне, — сказав пан Моррель.

Пенелон перекинув жуйку з правого кута в роті до лівого, затулив рота долонею, одвернувся, чвиркнув у передпокій довгим струменем чорної слини, виставив ногу вперед і, похитуючись, розпочав:

— Так ось, пане Моррелю, ішли ми ото поміж рогом Блян і рогом Буадор, і під південно-західним вітром, по тому як цілий тиждень штилювали; аж капітан Ґомар підходить до мене (а я, треба сказати, стояв на стерні) та й каже: «Дядьку Пенелоне, що ви гадаєте про ті темні хмари, які здіймаються ото там на овиді?» А я вже й сам дивився на них. «Що я про них гадаю, капітане? Гадаю, вони здіймаються трохи швидше, ніж належить, і що надто вже вони темні як на хмари, що не мають на думці нічого лихого». «Та і я такої самої думки, — відказав капітан, — і про всяк випадок буду вживати застережних заходів. Забагато вітрил несемо ми для такого вітрюгана, що зараз оце зірветься... Гей, там! Згорніть бом-брамсель і нижче опустіть бом-клівер!»

Та воно й пора вже було: не встигли ми виконати того загаду, як налетів вітер, і корабель почало хилити набік.

«Забагато вітрил, — сказав капітан. — Згорнути велике вітрило!»

За п’ять хвилин вітрило згорнули, і ми пішли під фоком, марселями і брамселями.

«То що, дядьку Пенелоне, — запитав капітан, — чому ви хитаєте головою?»

«А тому що на вашому місці я звелів би ще згорнути вітрил».

«Либонь, твоя правда, старий, — мовив він, — буде добрячий вітер».

«Ох, знаєте, капітане, — кажу я йому, — про добрячий вітер забудьте, буде буря, та ще й страшенна, якщо я бодай трохи знаюся на цьому!»

Треба вам сказати, що вітер летів на нас, немов курява на битому шляху.

Слава Богу, наш капітан знав своє діло.

«Ану взяли два рифи в марселів! — звелів він. — Попустіть линви, брасопіть до вітру, марселі згорніть, підтягніть талі на реях!»

— Цього замало в тих полуденних широтах, — раптом озвався англієць. — Я взяв би чотири рифи і згорнув би фок.

Почувши той твердий і гучний голос, усі здригнулися. Пенелон притулив долоню над очима і зиркнув на того, хто так сміливо критикував накази його капітана.

— Ми вчинили ще більше, мосьпане, — поштиво відказав старий моряк, — ми згорнули контрбізань й повернули через фордевінд, щоб іти разом із буревієм. За десять хвилин ми згорнули марселі й пішли без вітрил.

— Корабель був застарий, щоб ото так ризикувати, — зауважив англієць.

— Так отож! Це нас і погубило. Жбурляло нас дванадцять годин, мов горіхову шкаралупу, а потім корабель почав пропускати воду.

«Пенелоне, — каже капітан, — здається, ми тонемо; передай мені стерно, а сам піди-но у трюм».

Я віддав йому штурвал і попрямував униз; там було вже футів зо три води; побіг я на палубу, гукаю: «Помпуймо!» Де ж пак! Запізно вже було. Заходилися коло помпи, та що дуже помпували, то більше води надходило.

«Ні, — кажу я, попрацювавши кількоро годин, — певне, таки доведеться тонути! Сяк чи так, а помирати треба!»

«Оце така твоя рада, дядьку Пенелоне? — питає капітан. — Зачекай же!»

І пішов до своєї каюти й приніс два пістолі.

«Нехай-но котрий покине помпувати, — каже він, — я відразу ж всаджу йому кулю в довбешку!»

— Добре вчинив, — озвався англієць.

— Та добре, — відказав Пенелон. — Ніщо так не підбадьорює, як гарне слівце. Тим паче що в небі поясніло і вітер ущух; та вода прибувала, не так щоб дуже, дюймів зо два за годину, проте все ж таки її більшало. Два дюйми за годину наче й дрібниця, та за дванадцять годин буде вже принаймні двадцять чотири дюйми, а двадцять чотири дюйми — це два фути. Два фути і три, що їх ми вже набрали, це вже п’ять футів. А як у корабля п’ять футів води, то можна сказати, що в нього водянка.

«Що ж, — мовив капітан, — доста вже,