Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Проте судно, що, як і «Фараон», вирушило з Калькутти, прийшло вже тижнів зо два тому, а від «Фараона» не було ніяких звісток.

Отакі були справи у компанії пана Морреля, коли наступного дня після своїх відвідин пана де Бовіля до неї завітав порученець римського банкового дому «Томсон і Френч».

Його прийняв Емманюель. Молодик, якого лякала будь-яка нова людина, бо вона означала нового кредитора, що стривожився від чуток і прийшов довідатися до голови компанії, хотів позбавити свого зверхника прикрої розмови; він заходився розпитувати відвідувача; але той заявив, що не має чого сказати Емманюелеві й хоче побалакати особисто з паном Моррелем.

Емманюель гірко зітхнув і погукав Коклеса. Прийшов Коклес, і юнак звелів одвести незнайомця до пана Морреля.

Коклес пішов попереду; незнайомець попрямував за ним.

На східцях вони зустріли гожу молоду дівчину років шістнадцяти чи сімнадцяти, що занепокоєно зиркнула на незнайомця.

Коклес не помітив виразу її обличчя, та незнайомець, либонь, не пропустив його поза увагою.

— Пан Моррель у своєму бюро, панно Жюлі? — поспитався скарбник.

— Так, мабуть, — невпевнено відказала дівчина. — Зазирніть туди, Коклесе, і якщо батько там, скажіть, що до нього відвідувач.

— Доповідати про мене було б даремно, — встряв англієць. — Пан Моррель не знає мого імені; досить сказати, що я старший порученець фірми «Томсон і Френч», із якою компанія вашого тата має стосунки.

Дівчина пополотніла і почала спускатися в діл, а Коклес із незнайомцем піднялися нагору.

Жюлі ввійшла до бюро, де був Емманюель, а Коклес за допомогою ключа, який був у нього, що свідчило про його вільний доступ до господаря, відімкнув двері в кутку майданчика третього поверху, впустив незнайомця до передпокою, потім відімкнув другі двері, причинив їх за собою, лишивши представника фірми «Томсон і Френч» на хвильку самого, і небавом знову вийшов, давши на здогад, що той може увійти.

Англієць увійшов; пан Моррель сидів за письмовим столом і, блідий від хвилювання, із жахом дивився на стовпці свого пасиву.

Угледівши незнайомця, пан Моррель згорнув рахункову книгу, підвівся, подав йому стільця; потім, коли незнайомець сів, опустився у свій фотель.

За ці чотирнадцять років статечний купець дуже змінився; на початку нашої розповіді йому було тридцять шість років, а тепер уже заносилося до п’ятдесяти. Чуприна його посивіла: клопоти поорали бганками чоло; самісінький його погляд, колись такий твердий і рішучий, став тьмяний і невпевнений, наче остерігався зупинитися на якійсь думці чи на чиємусь обличчі.

Англієць дивився на нього з цікавістю, що, вочевидь, поєднувалася зі співчуттям.

— Мосьпане, — сказав пан Моррель, що його збентеження дедалі посилювалося від цього пильного погляду, — ви хотіли поговорити зі мною?

— Так, добродію. Ви знаєте, від чийого імені я дію?

— Від імені банкового дому «Томас і Френч», принаймні так сказав мені скарбник.

— Авжеж. Банковий дім «Томсон і Френч» упродовж двох місяців має заплатити у Франції від трьохсот до чотирьохсот тисяч франків, тож, знаючи вашу виняткову точність у виплатах, він зібрав усі зобов’язання за вашим підписом і доручив мені, коли терміни цих зобов’язань спливатимуть, отримувати від вас належні суми і розпоряджатися ними.

Тяжко зітхнувши, Моррель провів долонею по вогкому чолу.

— Отож, — запитав він, — у вас є векселі з моїм підписом?

— Так, причому на досить чималу суму.

— І на яку? — запитав Моррель, намагаючись промовляти рівним голосом.

— По-перше, — сказав англієць, дістаючи з кишені жмут паперів, — ось уступний запис на двісті тисяч франків, що його зробив на вашу фірму пан де Бовіль. Визнаєте ви цей борг панові де Бовілю?

— Авжеж, він помістив у мене цю суму на чотири з половиною відсотки п’ять років тому.

— І ви повинні повернути їх йому...

— Одну половину п’ятнадцятого числа цього місяця, а другу — п’ятнадцятого числа майбутнього місяця.

— Ага! Далі ось іще векселі на тридцять дві тисячі п’ятсот франків, їхній термін спливає наприкінці цього місяця. Вони підписані вами й передані нам пред’явниками.

— Я визнаю їх, — сказав Моррель, почервонівши від думки, що, може, вперше в житті буде неспроможний заплатити за своїми зобов’язаннями. — Це все?

— Ні, пане, у мене є ще векселі, що їхній термін спливає наприкінці наступного місяця, їх передала нам компанія «Паскаль» і компанія «Вайлд і Тернер» на суму десь біля п’ятдесяти п’яти тисяч франків; усього двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків.

Поки тривали ті обрахунки, сердешний Моррель зазнавав просто-таки пекельних мук.

— Двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків, — повторив він несамохіть.

— Авжеж, мосьпане, — відказав англієць. — Проте, — провадив він, трохи помовчавши, — не приховую від вас, пане Моррелю, що за всієї поваги до вашої чесності, яка досі не зазнала ані однісінької догани, у Марселі ходять чутки, що ви незабаром не зможете відповідати за вашими зобов’язаннями.

Почувши ту майже брутальну заяву, пан Моррель страшенно пополотнів.

— Мосьпане, — сказав він, — досі, — а вже минуло понад двадцять чотири роки відтоді, як мій батько передав мені нашу компанію, яку він сам очолював упродовж тридцяти п’яти років, — досі жодне зобов’язання за підписом «Моррель і син», що його подали до моєї каси, не було неоплачене.

— Авжеж, це я знаю, — відказав англієць, — та будемо розмовляти відверто, як і належить чесним людям. Скажіть, ви зможете заплатити й за цими зобов’язаннями з такою самою точністю?

Моррель здригнувся, але твердо поглянув в обличчя співрозмовника.

— На таке відверте запитання слід і відповідати відверто, — відказав він. — Авжеж, мосьпане, я заплачу за ними, якщо, як я і сподіваюся, мій корабель щасливо прибуде, тому що його прибуття поверне мені кредит, якого позбавили мене оті лихі пригоди з кораблями; та якщо «Фараон», остання моя надія, потрапить у халепу...

Очі сердешного судновласника наповнилися слізьми.

— Отож, — сказав англієць, — якщо ця остання надія вас ошукає?..

— Тоді, — відказав Моррель, — хоч і тяжко це вимовити... та, звикнувши до лиха, мушу я звикнути і до сорому... тоді, либонь, я муситиму припинити виплати.

— Хіба у вас немає друзів, що допоможуть вам?

Моррель сумно всміхнувся.

— У справах, добродію, не буває друзів, ви самі це знаєте; є лише кореспонденти.

— Правда ваша... — пробурмотів англієць. — Отож, у вас залишається лише одна надія?

— Лише одна.

— Остання?

— Остання.

— І якщо ця надія не виправдається...

— Я пропав, геть пропав!

— Коли я оце йшов до вас, то в порт заходив якийсь корабель.

— Знаю, добродію; один мій службовець, що лишився мені вірний у моєму нещасті, цілісінькі дні сидить на горищі, на хаті, сподіваючись, що перший принесе мені щасливу звістку. Він сповістив мені, що той корабель прибув.

— І то не ваш корабель?

— Ні, це «Жиронда», корабель із Бордо. Він теж приплив з Індії; але це не моє судно.

— Може, він знає, де «Фараон», і привіз вам якусь звістку про нього?

— Зізнатися вам? Я боюся звісток про моє судно так само, як і невідомості. Невідомість — це все-таки