Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

Пінському довелося трохи полякати невдах-грабіжників, одному навіть прострелив руку, але зате привів у найближче відділення міліції всіх чотирьох, троє з яких підтримували сповзаючі штани, бо їхні паски ніс слідчий…

Трофиновський знову згадав про вірші і тут раптом почув поквапливі кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповільнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману ніхто не з’являвся, тільки оддалік ледь темнів розмитий силует.

Несподівано Трофиновський забув, чому він тут, а не поспішає додому. В його пам’яті раз по раз лунали рядки: “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть…” “Десь я читав ці вірші, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналі. А як там далі?.. “І він іде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту…”.Та що це зі мною? Це ж мої вірші! Я їх почав складати для міліцейської газети. Ну, що ж, цілком пристойні вірші. Ось тільки перший рядок не дуже… Чому — “мов луки”? Схил, правда… Тут краще: “Зі схилом напівзігнуті дороги…”

Він поглянув на годинника: “Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довіршувався!” І він звернув у провулок, не помічаючи того, хто його переслідує. Це була людина з напіввідкритою валізкою в руках, з якої висувався розтруб апарата…

XV

“О, люди, люди, як трудно вам зрозуміти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподівань і надій!” Вам би тільки мріяти, а я здійснюю і ризикую. Але замість подяки — нерозуміння і злість. Хіба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надією і шаною не зводив би з мене і мого апарата очей? Де захоплені вигуки: “Слава, слава, слава найвидатнішому з нас!”

Чую інше, зовсім інше… Порушую закон? Чому? Профілактичне лікування не заборонено. Оцей слідчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тільки зробив так, щоб він хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слідчий не вийшов би на мій слід. Отже, цей був ненормальним, як і всі щасливчики. Бач. як рано став “з особливо важливих”, та ще й піїт напіввизнаний! Ясна річ — необхідне профілактичне лікування, відтворення норми. Зрештою всі мають бути здорові, нормальні. Всі мають бути рівні — абсолютно рівні перед природою і суспільством. Тоді суспільство стане найбільш тривким, а всі члени його — більш ніж будь-коли задоволені життям, зокрема і він сам. Втямить це — подякує мені. Вождем має бути тільки той, хто уособлює Норму”.

XVI

— Павле Юхимовичу, пост номер один доповідає: за минулу добу ніяких подій.

— Звідки ви дзвоните?

— Тут, на розі, автомат.

“Ага, це ж на моє прохання міліція поставила пости біля квартири балерини і сестри канатохідця! Як я міг забути? І навіщо ці пости? Злочинець вже ніколи не поткнеться туди. Що це зі мною діється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лінія пошуку. Необхідно інше — обстежити коло знайомих канатохідця, балерини, художника, виявити спільних знайомих. Злочинця треба шукати серед них.

Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зібралися співробітники групи, з якою він зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям і маленькими, притиснутими до голови вухами; біля столу сиділи старшина Мовчан, з синіми, мов волошки, очима і оманливою зовнішністю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергійний, чіпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський відчув: всі чекають, що він скаже.

— Пости номер один і номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони більше не потрібні.

Він помітив, як знизав плечима молодший лейтенант, і спитав:

— У вас є заперечення?

— Рано знімати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кінця перевірили вашу версію.

А в ній щось було.

— З’явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпілих. Ось ви, до речі, перевірте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан відвідає цирк…

Всі здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:

— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури…

Синицин відкинувся на спинку стільця:

— Що це ви сьогодні так офіційно до нас? Проштрафилися?

— Вибачте, товариші…

Тепер уже він не міг не помітити здивування присутніх. “Що це зі мною діється? — подумав Трофиновський. — От і мама вчора казала…”

— Завдання всім зрозуміле? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, наказав: — Виконуйте!

XVII

Папка зі справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Раніше Трофиновського насторожило б таке везіння. Але зараз він лише стиха радів, силкуючись не виказати своєї радості перед начальством. Адже на складеній ним схемі кінці деяких ліній майже зразу перетиналися.

По-перше, виявилось, що шляхи канатохідця Віктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради “феї квітів”, як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технікуму електроніки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надія. У той час Віктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, він зможе наблизитись до своєї обраниці. Спочатку він пробував стати поетом, потім — музикантом. Перебрав усі можливості і вже занепав духом, дійшовши висновку, що ніяким хистом не наділений.

Поміж численних Наталиних залицяльників самі собою виникали своєрідні турніри, де кожен претендент демонстрував свої знання і вміння: кидаючи скоса погляди на “фею”, “вражали” один одного ерудицією в різних галузях мистецтва, літератури і науки, змагалися в дотепності. Якось, коли вони всією галасливою компанією прямували в парк, молодий артист цирку вирішив приголомшити “фею”. Він пройшовся по перилах підвісного мосту, викликавши захват Наталі. Артист переможно глянув на пригнічених суперників: “Що, браточки, повісили носи? Це вам не цитати та хохми!”

Тоді до мосту попрямував Віктор Марчук. Всі так і охнули, а він спокійно і впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Ніхто з глядачів не знав, що ще в п’ятому класі вчитель фізкультури був дуже здивований вмінням Віктора Марчука бігати по колоді.

І ось Віктору вже здається, що в сірих, з золотистими блискітками Наталчиних очах промайнуло захоплення…

На жаль, серед “вдячних глядачів” знаходився й