Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

та, незважаючи на розмови, що ходили про неї, почувала себе цілком невимушено, бо хоч сама місіс Клаттер завжди ніяковіла, проте на інших впливала заспокійливо, як і всі безпомічні люди, нездатні заподіяти зло. Навіть у Джоліни, хоч яка вона була ще мала, добре й лагідне обличчя місіс Клаттер, її кволий, хворобливий вигляд викликали співчуття й бажання чимось їй допомогти. І подумати тільки — оце мати Ненсі! Ну, тітка — цьому ще можна б повірити. Така собі приїжджа тітонька, стара діва, трохи дивакувата, але все ж мила...

— Атож, не потрібна я їм,— повторила місіс Клаттер, наливаючи собі чашку кави.

Хоч усі інші в сім’ї за прикладом містера Клаттера ігнорували цей напій, вона щоранку випивала дві чашки й дуже часто решту дня нічого вже не їла. Важила вона всього дев’яносто вісім фунтів, і каблучки — обручка й перстенець із скромним, щоб не сказати мізерним діамантом — мало не спадали з її висхлих пальців.

Джоліна відрізала собі шматок пирога.

— Ого! — мовила вона, допавшись до нього.— Та я б хоч кожного дня такий пекла!

— Ну що ж, у тебе є менші братики, вони залюбки з’їдять скільки хочеш. Ось і в нас так — містерові Клаттеру й Кеньйонові пиріг ніколи не набридає. А от самій куховарці набридає — Ненсі вже й дивитись на нього не хоче. Те саме буде й з тобою... Ой, ні, ні... до чого я це кажу? — Місіс Клаттер зняла свої окуляри без оправи й потерла очі.— Пробач, голубонько. Я певна, тобі ніколи нічого не набридне. Ти завжди будеш весела й щаслива...

Джоліна мовчала. Розпачливі нотки в голосі місіс Клаттер налякали її, і тепер вона з нетерпінням чекала на матір, що пообіцяла прийти по неї об одинадцятій.

Невдовзі місіс Клаттер уже спокійно запитала:

— Тобі подобаються всілякі дрібнички? Лялькові речі?

Вона повела Джоліну до їдальні, де на полицях стінної етажерки були дбайливо розкладені різні іграшкові предмети: крихітні ножиці, наперстки, кришталеві вазочки для квітів, мініатюрні фігурки, лялькові виделки та ножики.

— Деякі з них у мене ще від дитинства. Тато з мамою і всі ми майже щороку їздили влітку до Каліфорнії. На океанське узбережжя. І там була крамниця, де продавали отакі гарненькі дрібнички. Оці чашечки...— Ляльковий чайний сервіз, прикріплений до малесенької таці, тремтів у неї на долоні.— Їх подарував мені тато. У мене було світле дитинство...

Єдина дочка заможного фермера Фокса, любима сестра трьох старших братів, вона змалечку була не те щоб розпещена, а зніжена й уявляла собі життя як низку приємних подій — осінніх свят у Канзасі, літніх канікул у Каліфорнії, нескінченних подарунків. У вісімнадцять років вона вступила на курси медичних сестер при лікарні св. Рози в Грейт-Бенді. Ніхто серйозно не думав, що вона стане медсестрою, а по двох роках навчання й сама вона зреклася свого наміру: лікарняна обстановка — вигляд хворих, важкий дух — викликали в неї відразу. І все ж вона й досі шкодувала, що не закінчила курсів і не одержала диплома — «просто аби довести,— як сказала сама одній подрузі,— що колись і я чогось досягла». Замість цього вона познайомилась і одружилася з Гербом, університетським товаришем її найстаршого брата Гленна. Щоправда, вона й раніше знала його з обличчя, бо родини їхні жили всього за двадцять миль одна від одної, але Клаттери були прості фермери, і заможні й культурні Фокси не запрошували їх до себе. Одначе Герб був гарний на вроду, побожний, мав рішучу вдачу, домагався її прихильності — і вона закохалась у нього.

— Містер Клаттер багато подорожує,— сказала вона Джоліні.— О, він завжди кудись їде. До Вашінгтона, Чікаго, Оклахоми чи Канзас-Сіті — часом здається, що він ніколи не живе вдома. Та хоч би де був, він завжди пам’ятає, як я люблю всілякі дрібнички.— Вона розгорнула мініатюрне паперове віялко.— Оце він привіз мені із Сан-Франціско. Воно коштує всього один цент. Але яке гарненьке, правда ж?..

Другого року по одруженні народилась Івенна, а ще через три роки — Біверлі. Після кожних пологів молода мати переживала якусь незбагненну душевну депресію — її охоплювали раптові напади гіркого смутку, і вона, мов сновида, в німому розпачі никала з кімнати до кімнати. Між народженням Біверлі й Ненсі минуло ще три роки — роки, коли Клаттери всією сім’єю часто вирушали на недільні прогулянки, а влітку їздили до Колорадо, коли вона була щасливою господинею свого дому, його справжньою душею. Та ось народилася Ненсі, потім Кеньйон, і ота її післяпологова депресія щоразу повторювалась, а після народження сина черговий спад так і не змінився піднесенням — він тяжів над нею, мов темна хмара, що невідомо коли проллється дощем. Траплялися, правда, і «ясні дні», що часом складалися в тижні, а то й місяці, та навіть у найкращі з них, у ті, коли вона була майже зовсім «такою, як колись» — ніжною та чарівною Бонні, що лишилась у споминах друзів,— їй усе ж бракувало снаги поділяти з чоловіком його діяльний спосіб життя. Він був «компанійська душа», природжений «заводій», вона — ні, а тепер і не намагалася стати такою. Отож, і далі зберігаючи ніжну прихильність одне до одного й непохитну подружню вірність, вони почали жити кожне своїм життям: цін — сповненим активної громадської діяльності й втішних успіхів, вона — тихим і відлюдним, дедалі частіше обмеженим лікарняними стінами. Та вона не втрачала надії. Її підтримувала віра в бога, до якої час від часу долучались і суто мирські виливи: то вона вичитувала десь про якісь чудодійні ліки, то чула від когось про нові методи лікування, а оце віднедавна тішила себе сподіванкою, що в усьому винен «защемлений нерв».

— Маленькі речі по-справжньому належать людині,— мовила вона, згортаючи віялко.— З ними не доводиться розлучатись. Можна поскладати в коробку від черевиків і везти з собою.

— А куди ж їх везти?

— Ну, туди, куди їдеш... Трапляється ж, що їдеш десь надовго... А то й зовсім можеш не вернутися додому. От... от і важливо тоді мати при собі щось своє, власне. А оце все — воно по-справжньому власне.

Задзвонив дзвінок. То прийшла Джолінина мати.

— До побачення, люба,— мовила місіс Клаттер до дівчинки й вклала їй у руку оте паперове віялко,— Ціна йому всього цент, але воно дуже гарненьке...