Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 95
Перейти на сторінку:
боявся, що мій візит цілком бажаний і приємний, хоча його думки вочевидь ще прикуті до кальки, і я вірю йому, бо він одразу показує мені одну модель, щоб дізнатися думку невтаємниченої людини.

— Вибач мені, — кажу я...

Я бачу:

Свобода, затиснувши телефонну трубку між вухом і плечем, висуває шухляду, гортає вічний календар, водночас говорить і просить секретарку, щоб вона принесла кошторис, а тим часом ще й запитує мене:

— Ну, якої ти думки про театр із круговою сценою?

— Ніякої, — відповідаю я. — Так собі.

Можливо, я поговорю про це зі Свободою, коли він матиме час і спокій, можливо, згодом у машині, а тепер я присів навпочіпки перед його моделлю, яка дуже подобається мені. Робоча модель, чую я, вона ще зазнає змін. Це так, між іншим. Вічна розмова, яка вочевидь набридла йому, триває без кінця-краю. Нарешті поклавши трубку й закривши вічний календар, він каже:

— Ну й морока!

Я бачу Свободу, як він, глянувши, звичайно, на годинник на руці, скидає білого робочого халата, вдягає піджак і мовчить: мабуть, та вічна морока дуже роздратувала його.

— Дякую, — кажу я, — у мене все чудово.

Перш ніж ми йдемо, я навіть, не кваплячись, уже взявся за ручку, Свобода заходить до іншої кімнати, де люди в білих робочих халатах, хто сидячи, а хто стоячи, позгиналися над рейсшинами й логарифмічними лінійками і працюють над реальними завданнями, бюро немов засипане снігом, один старий технік повинен, на жаль, обрахувати, еге ж, увесь проект, нехай навіть це триває вічність (як я збагнув із телефонної розмови, йдеться про криту автостоянку).

— А ти, — запитав Свобода в машині, — ти ж був у Єрусалимі, — пригадалося йому, — що ти там робив?

Я бачу:

Свобода за кермом, обидві руки зверху, трохи розслаблені, як при їзді на далекі дистанції, обличчя після безсонної ночі, але пильне, розважливий водій, при нагоді одразу обганяє, не уриваючи при цьому розмови, а коли обігнати нема змоги, довго їде без ніякої нервозності; здається, ніби машиною керує не він, а вулиця, поки він розмовляє.

Жодного звуку про Лілю.

По дорозі я бачу будівництво і Свободу, як він іде по хиткому трапу, це лише коробка будівлі, робота вже скінчилася, бетономішалка мовчить, із неї щось капає, поряд мішки з портланд-цементом, туалет під квітучою вишнею, тачки, барак з паперовим плакатом на сітчастій огорожі: «СТОРОННІМ ОСОБАМ ВХІД НА БУДІВЕЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Свобода в плащі. Те, що він називає житловою кімнатою, — джунглі з вертикальних кругляків і дощок, так звана опалубка, сьогодні заливали бетоном стелю, шматки мішковини, зверху капає вода. Всюди будівельні матеріали: сувої руберойду, схожого на наждачний папір, діжка з вишневими пелюстками на брудній воді, лопати, пучок арматури в траві, купа згорненої бурої землі з бур’янами на ній, стоси блідо-рожевої, мов світанок, цегли. Одного разу Свобода дістав складаний метр. Цистерна з соляркою, що чекає коло грубки, всюди калюжі, дошки з відбитим на них штемпелем «Scotoni & Co.», висок з мотузкою, труби, що сяють бурою барвою, наче кінські каштани, каналізація, бетонний колектор, тринога з поліспастом, прикрита дошками купа щебеню під березами, пляшки від пива в траві, роздерті цементні мішки. Свобода поглядає задоволено.

— Що ж, — каже він, — ходімо!

Удома:

— Ну, що ти питимеш, — запитує він, але подбав і про лід, який несе Ліля, і про склянки для віскі, не розбиті вчора ввечері об камін, — ти, з твоєю печінкою?

— Віскі.

— Бачиш, — каже Свобода, він із пальця висмоктує оті балачки про театр із круговою сценою...

Отак воно.

Я розповідаю про Єрусалим...

Ліля все-таки актриса!

Якби я був Свободою:

Я б дістав із шафи свій карабін, військовий карабін, і приклав би собі до живота, можливо, ще раз підвівся б, щоб зняти піджак, потім витяг би люльку з рота, знову приклав би карабін до живота, перший патрон заправив би в карабін, як навчено, великим пальцем, закрив би затвор, усе спокійнісінько. Якусь мить, коли я знову покладу карабін, виникне враження, ніби я вагаюся, наче визнаю безглуздя свого наміру, але я тільки нижче опускаю карабін, нижче, бо дуже напнулися штани, далі я мушу протерти окуляри, перш ніж твердо взяти до рук карабін, потім тулю до щоки приклад і цілюся — спокійнісінько, — наприклад, у дзиґарі доби Людовіка XV. Ти пригадуєш їх? Білі та круглі, мов мішень, порцеляна із золотими стрілочками. Бах! — я відкриваю затвор, вискакує порожня гаряча гільза, сподіваюся, вона не пропалить нашого килима, закриваю затвор, треба дихати спокійно і розмірено, поки я цілюся, наприклад, у венеціанське дзеркало, натискаю, моє око з рисочкою-мушкою дивиться в моє віддзеркалене око, повільно згинається вказівний палець — дзень! — і знову відкриваю затвор, закриваю, все, як учили, тільки ніякого поспіху, поки я цілюся, цього разу, можливо, в музичну колонку, де ще й досі лунає тріо № 1 Шуберта, і не кліпати оком, поки не натисну на цингля. Бух! Я послаблюю краватку, перш ніж перейти до складніших завдань, і натягую ремінь карабіна на лівий лікоть, щоб не тремтіла рука. Влучи бодай раз у цвях, на якому висить картина! Я вистрелюю чотири патрони, а картина тільки хитається. Невже я п’яний? Треба перезарядити. Затворну планку назад, вставити магазин, затворну планку вперед, усе, як учили, приставляю карабін до плеча. А як було б із книжками? Моя щока тішиться прохолодою приклада, поки я цілюся в Міллера. Бах! Я вже давно чую голоси на вулиці, крики, але ж я в себе вдома. Відкриваю затвор, закриваю, стріляю далі. На вулиці галас, кричать, що тут діється. Тим часом я наважуюся стріляти по пласких цілях, наприклад по листу португальської черниці. На це йде ще три патрони. Але лист мене, здається, не обходить, я бачу в барі кращі цілі: віскі — пінг! джин — понг! Лунає дзенькіт, гаряча гільза, яка вилітає щоразу, коли я відтягую затвор, тішить мене, і я не розумію, чому тепер так верещить телефон. Я зіперся рукою, але розмовляти не хочеться ні з ким. Телефон дзвонить і дзвонить, аж поки я цілюся в нього — гах! — і, вже трохи здогадуючись, що буде наступною ціллю, вставляю ще один, уже передостанній магазин, закриваю затвор, приставляю приклад до щоки. Тиша. Ти аж ніяк не могла дзвонити мені. Як ти могла б дійти до такого? Ти

1 ... 76 77 78 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"