Читати книгу - "Гра престолів"

— Ми знайдемо тобі коня,— нарешті прошепотів Роб.

— А бодай хтось із них повернеться? — запитав Бран.

— Так,— відповів Роб з такою надією в голосі, що Бран зрозумів: зараз промовляє просто Роб, а не лорд Роб.— Мама скоро буде вдома. Коли вона повертатиметься, можливо, ми вже зможемо виїхати їй назустріч. Уявляєш, як вона здивується, побачивши тебе верхи?

Навіть у неосвітленій кімнаті Бран відчував, що брат усміхається.

— А потім ми поїдемо на північ поглянути на Стіну. Ми не попереджатимемо Джона про приїзд, просто одного дня з’явимося там удвох — і все. Це буде справжня пригода.

— Пригода,— повторив Бран мрійливо. І почув, як брат схлипнув. У кімнаті було так темно, що він не міг розгледіти сліз на Робовому обличчі, отож потягнувся й узяв брата за руку. Їхні пальці переплелися.

Едард

— Смерть лорда Арина засмутила нас усіх, мілорде,— сказав великий мейстер Пайсел.— Я залюбки розповім вам усе, що знаю про його смерть. Прошу вас сідати. Може, перекусите? Є фініки. І ще в мене є чудова хурма. Вино останнім часом погано діє мені на шлунок, однак можу запропонувати вам кружку молока з льодом, підсолодженого медом. У таку спеку воно надзвичайно збадьорює.

Спека і справді стояла неймовірна: Нед відчував, що шовкова сорочка вже прилипла до грудей. Важке вологе повітря вкривало місто, наче мокрим рядном, і на узбережжях геть не було ладу, бо бідні повтікали зі своїх розпечених задушливих мурашників, воюючи за місце до спання біля води, де тільки й повівав свіжий вітерець.

— Якщо ваша ласка,— погодився Нед, сідаючи.

Двома пальцями Пайсел підніс крихітний срібний дзвіночок і ніжно ним теленькнув. У світлицю квапливо вбігла тоненька юна служниця.

— Молока з льодом правиці короля й мені, якщо твоя ласка, дитино. Добре підсолодженого.

Поки дівчина побігла по молоко, великий мейстер сплів пальці на животі.

— Серед простолюду кажуть, останній рік літа завжди найспекотніший. Це, звісно, неправда, однак часто здається саме так, атож? У такі дні я навіть заздрю вам, північанам: у вас сніг буває і влітку,— поміняв він позу, і важкий коштовний ланцюг у нього на шиї тихенько дзвякнув.— Немає сумнівів, що за короля Мейкара літо було жаркішим, ніж теперішнє, і тривало майже так само довго. Були дурні, навіть у Цитаделі, які вирішили, що нарешті прийшло Вічне літо, літо, яке не закінчиться ніколи, але на сьомий рік воно несподівано урвалося, настала коротенька осінь, а тоді довга жахлива зима. Та поки стояла спека, вона була немилосердною. Удень Старгород парував і задихався, а оживав тільки вночі. Тоді ми гуляли у садах біля річки, сперечаючись про богів. Пам’ятаю навіть аромати тих ночей, мілорде: парфумів і поту, і кавунів, які репалися від стиглості, а ще персиків і гранатів, красухи і серпоцвіту. Я був тоді молодий, кував іще свій ланцюг. Не так мучився від спеки, як зараз...

Очі Пайсела ховалися під важкими повіками, тож здавалося, що він дрімає.

— Перепрошую, лорде Едарде. Ви прийшли сюди не для того, щоб вислуховувати дурні балачки про літо, яке пролетіло й забулося, ще коли й ваш батько не народився. Пробачте старому його лепетання. Боюся, розум — як меч. Усе старе іржавіє... А ось і наше молоко.

Служниця поставила між ними тацю, і Пайсел усміхнувся до дівчини.

— Миле дитя,— підніс він кружку, скуштував і кивнув.— Дякую. Можеш іти.

Коли дівчина пішла, Пайсел перевів на Неда свої безбарвні сльозливі очі.

— На чому ми зупинилися? А, так! Ви питали про лорда Арина...

— Саме так,— Нед з увічливості сьорбнув молока з льодом. Воно приємно холодило, але, як на його смак, було пересолоджене.

— Якщо по щирості, то останнім часом правиця був наче не при собі,— сказав Пайсел.— Ми з ним багато років разом засідали в раді, тож ознаки легко було зауважити, однак я все списував на важкий тягар, який він так віддано ніс ось уже стільки років. Широкі його плечі похилилися від турбот про королівство, та й не тільки. Син у нього був хворобливий, а дружина така вічно занепокоєна, що просто не спускала з хлопця ока. Таке підкосить і сильного мужчину, а лорд Джон був уже немолодий. Не дивно, що він здавався засмученим і втомленим. Принаймні я тоді так думав. Хоча зараз я вже не маю такої певності,— важко похитав він головою.

— А що ви скажете про його фатальну хворобу?

Великий мейстер безпорадно-зажурено розвів руками.

— Одного разу він прийшов до мене й попросив книжку; він був завзятий і здоровий, як завжди, хоча мені й здалося, ніби він чимось глибоко стурбований. А наступного ранку він корчився від болю й не міг підвестися з ліжка. Мейстер Колмон вирішив, що в нього шлункова застуда. Погода стояла спекотна, правиця часто кидав у вино лід, а це може викликати розлади шлунку. Проте лорд Джон і далі слабшав, тож я особисто ходив коло нього, однак боги не дарували мені влади врятувати його.

— Я чув, ви відіслали мейстра Колмона геть.

Кивок великого мейстра був повільний, але вагомий, як льодовик.

— Так, і боюся, леді Лайса ніколи мені цього не пробачить. Може, я помилявся, але тоді мені здавалося, що я чиню правильно. Мейстер Колмон мені як син, і я високо ціную його здібності, але він молодий, а молоді не завжди зважають на тендітність старечого тіла. Він промивав лорду Арину шлунок блювотними трунками і перцевим соком, і я злякався, що це його просто вб’є.

— Лорд Арин нічого не казав у свої останні години?

— На останній стадії гарячки,— наморщив чоло Пайсел,— правиця кілька разів вигукнув «Роберт», але чи він мав на увазі сина, чи короля, я певності не маю. Леді Лайса не дозволяла хлопцеві заходити в батькову кімнату, щоб і той теж не захворів. Але король приходив, і годинами сидів біля його ліжка, жартуючи і розмовляючи з ним про давні часи в надії піднести дух лорда Джона. Як він любив старого!

— І більше нічого? Може, останні слова?

— Коли я побачив, що надії немає, я дав правиці макове молочко, щоб той не мучився. І перед тим, як востаннє склепити повіки, він щось прошепотів королю