Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Надвечір Макс в’їхав в якесь місто, яке було невідоме для Елени. Будинки були переважно приватні, або ж фермерські. Тому можна було зробити висновок, що це було селище. Людей на вулицях не було. Це було дивно, тому що в цей час та в таку погоду зазвичай бігає та грається багато дітей.

Елена хотіла дізнатись, де вони і для чого, але ще досі не могла заговорити з Максом після того, що сталось.

Макс зупинився біля одного з парканів, за яким було видно двоповерховий будинок.

- Виходь.

Макс пішов першим, щоб відкрити ворота, вводячи який код на дисплеї. Він став так, що не було видно, які саме цифри він вводить. Це напевно була звичка юриста дивитися за всім навколо і намагатися помічати деталі, але Елена намагалась запам’ятати все, що робив Макс. Вона мріяла, хоча не дозволяла собі цього вже дуже давно, але зараз Елена відчайдушно сподівалась, що їй вдасться втекти, уникнути долі, яку їй підготував Макс, і для цього їй будуть необхідні усі знання про це місце.

Ворота відчинились, але за ними знову нікого не було, лише дім, в якому не горіло світло. Дорога до будинку була прибрана, а газон навколо був доглянутим. Це викликало дисонанс, тому що за весь час перебування в цій місцині Елена нікого не бачила. Але хтось же мав тут слідкувати за порядком?

Макс залишив автомобіль за межами території, але ворота залишив відчиненими. Можливо він когось ще чекав? Від цих здогадок Елені ставало лише страшніше. Хоча страх був цілком нормальним проявом в такій ситуації.

Будинок був замкнений, отже, хоча б в середині їх ніхто не очікував. Елені вистачало й одного Макса.

Він пішов кудись в середину будинка, а вона так і залишилась стояти біля входу. Її ніхто нікуди не запрошував, а самій Елені не хотілось нікуди йти. Вона досі тримала електрошокер. Він був надійно схований в її сумці, і через м’яку тканину вона міцно тримала його в руках.

Макс не повертався напевно хвилин десять. А потім він прийшов з телефоном в руках. Це був не її телефон. Вона досі не знала, де він його тримав. Можливо він вже його викинув десь на магістралі.

Макс ввімкнув телефон та набрав якийсь номер.

- Елено, проходь в середину будинку, відчувай себе, як вдома.

- Ні, дякую. Максе, де ми і що я тут роблю?

- Ти маєш для мене дещо зробити.

- Я не могла цього зробити в Севільї?

- Ні, звісно, що ні.

- Ти не сказав, де ми? Що це за будинок?

- Це будинок моєї родини.

- Тут нікого немає. Де твоя родина, Максе?

- Нікого немає – це правда. Тут і справді більше ніхто не живе. Чому ж він не бере слухавку…

- Як не дивно, але я тобі співчуваю.

- Не треба. Вони всі зробили свій вибір.

Елена хотіла уточнити, що це був за вибір, але стало зрозуміло, що очевидно він був зроблений не на користь Макса.

- Я не бачила нікого більше в цьому селищі. Де твої сусіди?

- Не тут.

- Не тут… А де, Максе?

- В могилах.

- Що?

- Мені потрібно було місце для складу, але так, щоб його ніхто не знайшов та навіть не вирішив шукати. Твої колеги перерили всі склади, які виглядали, як склади. Але ніхто б нічого не шукав в одному затишному передмісті. Ти так не думаєш?

- Ти – хворий…

- Ми всі такі. О, нарешті. Привіт, Сандро. Ти скоро?

Елена зрозуміла, що до них їдуть гості.