Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Амелія одразу ж покинула авто, не дочекавшись того, щоб я відчинив їй двері. Вона швидко зникла у натовпі, залишивши мене сидіти на місці з почуттям порожнечі та розгубленості. Можливо, мені дійсно варто було б повернутися додому, відпочити, чи знайти інший спосіб відволіктись. Або просто напитись до нестями, забувши про все. Але я залишився, відчуваючи, що не можу залишити її одну в цьому світі, де все здавалось мені чужим і незрозумілим.

Я виходив з машини, щоб трохи пройтися та розвіятись. Нічне небо над головою було ясне, всипане мільйонами зірок, і я відчував, як їх холодне світло проникало в душу, підкреслюючи мою самотність. Довкола мене снували люди, розмовляючи, сміючись, здавалося, що вони всі належать до якогось іншого, віддаленого світу.

Серед них були як знайомі обличчя, так і абсолютно незнайомі. Всі були вишукано одягнені: чоловіки в смокінгах і дорогих костюмах, жінки в довгих вечірніх сукнях, вкритих блискучими камінцями, що мерехтіли у світлі ліхтарів. Вони виглядали такими елегантними та впевненими в собі, і я раптом зрозумів, як мало знаю про цих людей. Хто вони взагалі такі? Які у них життя, про що вони мріють, що їх хвилює?

Я повернувся до машини, сів за кермо, але не заводив її. Моє серце було важке, думки плуталися. Чому Амелія так швидко зникла з мого життя? Чому все, що було між нами, раптом стало таким далеким і нереальним? Я намагався знайти відповіді, але їх не було. Можливо, все це було просто грою, і я був лише пішаком у чужій шаховій партії. Можливо, її почуття до мене ніколи не були справжніми.

Я дивився на двері маєтку, де вирував бал, де Амелія була щасливою поруч з Євгеном. Моє серце стискалося від болю, але я знав, що не можу просто так здатися. Я був її охоронцем, і навіть якщо наші стосунки були приречені, я мав захистити її, дбати про неї, навіть якщо вона цього не бажала.

Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. Можливо, мені варто було б зайти всередину, побачити все на власні очі, переконатись, що вона в безпеці. Або просто продовжити сидіти тут, під нічним небом, спостерігаючи за людьми, які проходять повз. Вони були такі різні, але всі вони були частиною цього світу, де я відчував себе чужинцем.

Я витягнув телефон і подзвонив другу, сподіваючись, що розмова допоможе мені розібратись в собі. Але ніхто не відповів. В цю ніч я був зовсім один, і, мабуть, саме це було найважчим. Не відчувати підтримки, не мати з ким поділитися своїми переживаннями. Всі ці думки кружляли в моїй голові, але я не міг знайти відповіді.

Можливо, мені дійсно варто було поїхати додому. Але я залишився. Тому що, всупереч всьому, я не міг покинути її. І навіть якщо вона не бажала моєї присутності, я все одно залишався її охоронцем, її тінню.

- Дем’яне..

Я різко розплющив очі та повернув голову до сусідніх дверей.

- Амелія? – перепитав я сонним голосом. – Ти хіба не на вечірці?

- Я хочу прогулятись, але Євгену вже хтось подзвонив і викликав на роботу, - її голос був сп’янілим. Немов вона ледве вимовляє кожне слово. Я вперше бачив дівчину такою.

- Можливо краще додому?

- Ти мій охоронець? Я даю вказівки! Ходімо!

Лія різко зачинила двері й вже чкурнула кудись в бік невеликого скверу. Я швидко вийшов з машини та побіг за нею.