Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Дем’ян

- Все гаразд? – перепитав я, оглядаючи дівчину. Її зачіска була вже далеко не у тому стані, як раніше, та й схоже мейк також трішки поплив.

- Так, - спокійно відповіла Лія. – А ти як?

- Теж гаразд.

Амелія йшла мовчки, періодично кидаючи погляд на навколишні дерева чи на небо, яке ледве проглядалося крізь густе листя. Її хода була повільною та обережною, ніби кожен крок давався їй важко. Попри спроби зберегти зовнішній спокій, я відчував, що її душу щось гнітить. Вона виглядала зануреною у свої думки, ніби боролася з якимось внутрішнім страхом чи сумнівом.

Мені було боляче бачити її такою, і незручна пауза, яка висіла між нами, лише підсилювала напругу. Я намагався знайти правильні слова, щоб зламати це мовчання, але вони вислизали від мене, залишаючи лише важке відчуття безпорадності. Її мовчання говорило більше, ніж будь-які слова. Воно було насичене невисловленими почуттями й нерозкритими таємницями, які ми обоє боялися визнати.

Я відчував, як між нами зростає якась невидима стіна, яку ми не могли подолати. Кожен її погляд на дерева чи на небо здавався спробою втекти від реальності, сховатися від того, що їй доводиться переживати. Її обличчя було напружене, а губи злегка стиснуті, ніби вона стримувала слова, які хотіла б сказати, але не могла.

Мені хотілося зупинитися, взяти її за руку і сказати, що все буде добре, що ми зможемо подолати будь-які труднощі разом. Але я знав, що це було б лише порожніми словами, якщо вона сама не готова була відкритися мені.

- У тебе щось трапилось? – нарешті запитав я, не витримуючи тягаря мовчання.

Амелія різко повернула голову до мене, пронизуючи мене стривоженим поглядом.

- Ні, - похитала вона головою, відводячи погляд. – Я просто не знаю, що сказати тобі.

- А є що?

Вона вкотре глянула на мене та просто знизила плечима.

- А тобі?

- Можливо, - видав я, тяжко видихаючи. – Можливо, мені є багато чого тобі сказати, але я так і не скажу.

- Чому? – Лія натягнуто посміхнулась. – Я навіть знаю, що саме ти хочеш сказати, Дем’яне.

- І що ж? – насправді, в голові крутилось безлічі думок. Мені до біса хотілось кинути усе й замкнути дівчину у своїх обіймах, забрати її від усіх та всього й просто втекти туди, де ніхто не знайде.

- Ти не дуже щасливий новиною, що я виходжу заміж.

Я засміявся, не втримавшись.

- Тобі так смішно?

- Так, - щиро відповів я. – Нервовий сміх мій улюблений.

- Я сумувала за твоїм улюбленим сарказмом.. - Амелія декілька секунд просто дивилась мені прямо у вічі, ніби весь світ зупинився на цю мить. – Але зараз у нас двох новий етап, який ми мусимо пройти.

- Ну так, у тебе ж етап підготовки до весілля, - крізь зуби промовив останні слова. – Це дуже зворушливо, напевно. Ти покличеш мене як гостя, чи свого охоронця?

- Дем’яне..

- Просто стало цікаво, - відповів з натягнутою посмішкою.

Ми стояли там, у цьому напруженому мовчанні, яке здавалося нескінченним. Я відчував, як серце стискається від болю, бачачи її такою близькою і водночас настільки далекою. Її очі, в яких раніше світилися щастя і надія, тепер відображали лише сум і невизначеність. Вона виглядала так, ніби бореться з собою, намагаючись знайти правильні слова, але вони, як і мої, не знаходили шляху назовні.

Мене охоплювало відчуття безпорадності. Я знав, що повинен щось зробити, якось змінити цю ситуацію, але кожен мій крок здавався невірним. Я не міг зрозуміти, що сталося між нами, чому ми опинилися на цьому роздоріжжі. Здавалося, що все, що ми будували, все, до чого прагнули, раптом зникло, залишивши нас в безвиході.

- Ліє, я… - почав я, але вона підняла руку, зупиняючи мене.

- Не треба, Дем’яне, - її голос був тихим, але рішучим. – Ми обоє знаємо, що нічого не зміниться, якщо ми будемо говорити зараз. Це лише поглибить наш біль.

- Чому весілля так скоро?

-Тому, що, - коротко сказала вона.

- Це вся твоя відповідь? – я трішки розвів руками, спостерігаючи за нею. – Знаєш, Амелія.. Я знаю так точно двох чоловіків, які готові усе віддати просто лише за твоє кохання, але я ніколи не чув, щоб ти, комусь із них, відповіла взаємністю.

Я почув протяжний важкий видих дівчини. Він прозвучав, ніби зітхання втомленої душі, яка тягне на собі тягар усіх цих нерозказаних історій та нездійснених мрій.

- Це дивно, так? – продовжив я. – Що я, що твій Євген так до нестями у тебе закохані, а ти ніколи не сказала те саме «кохаю» нам. Я вже навіть і не знаю, чи ти справді бодай когось кохала.. з нас. Я довго думав, спостерігав за вами, гадав, як воно бути далі. А ця новина про весілля мене вбила взагалі.. Я не знаю, що у тебе на розумі, коли ти погодилась, чи як це взагалі було - не знаю. І мене це не цікавить більше. Я втомився. Втомився від цієї брехні та гри, від цього безглуздого відчуття невизначеності. Це мене вбиває. Мене вбиває моє кохання до тебе, а тобі це взагалі не цікаво.

- А мене вбиває моє кохання до тебе, Дем’яне! – закричала вона, різко повернувшись до мене обличчям.

Вона підняла голову, і я побачив у її погляді ту глибоку печаль, що ховалася за її зовнішнім спокоєм. Амелія виглядала так, ніби несла в собі якийсь внутрішній конфлікт, щось, що вона не могла розділити навіть зі мною.

- Що-що? – перепитав я, намагаючись зв’язати усе в себе в голові.

- Мене вбиває моє кохання до тебе, Дем’яне, - повторила вона вже спокійно, встаючи навпроти мене. – Мені боляче, і мені також важко, повір. Але я нічого не можу з цим зробити.

Білявка знову відвела погляд, її очі ковзнули по навколишніх деревах, наче шукали там відповіді. А я вдивлявся в її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи правильно почув її слова.

- Не одружуйся з ним.

- Що? - вона на мить замислилася, а її очі знову зустрілися з моїми. У цьому погляді було стільки питань, стільки невимовлених почуттів. Ми стояли на роздоріжжі наших життів, і лише вона могла вирішити, куди йти далі.