Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Люди були тут зовсім недавно, — сказав я, розгортаючи попіл.

Я поколупався навколо своїм ціпком, немов сподіваючись знайти сховану реліквію чи скриню із золотом, але нічого не було. Еліс стояла і мовчки спостерігала за мною. Я повернувся до неї і став, озираючись.

— У перших монахів мало бути суворе життя. Мені цікаво, чому вони сюди прийшли; можливо, задля безпеки.

— Кажуть, що болото поступово піднімалося, оскільки гирло річки замулювалося. Можливо, тоді це було не болото, а лише місцина біля річки. — Вона не виявила особливого зацікавлення.

— Цей пейзаж був би захопливою картиною. Я малюю, знаєте, коли маю час.

— Я бачила тільки розписи на склі в церкві. Кольори гарні, та фігури завжди здаються якимись нереальними.

Я кивнув.

— Це тому, що вони не пропорційні та немає відчуття дистанції, перспективи. Але тепер художники намагаються зобразити речі такими, якими вони є, зобразити реальність.

— Справді, сер?

Її голос усе ще був холодний, відсторонений. Я розчистив сніг із клаптика стародавньої стіни і присів.

— Еліс, я хотів би з вами поговорити. Про Марка Поера.

Вона кинула на мене похмурий погляд.

— Знаю, що він прихильний до вас, і вважаю, що почуття його благородні.

Вона відразу оживилась.

— Тоді чому, сер, ви забороняєте йому бачитися зі мною?

— Батько Марка є розпорядником сільськогосподарських угідь мого батька. Не те щоб мій батько був багатий, але мені пощастило пробитися, завдяки юриспруденції, на службу до самого лорда Кромвеля. — Я думав справити на неї враження, проте вираз її обличчя не змінився. — Мій батько дав слово Марку, що я спробую допомогти хлопцеві просунутися по службі в Лондоні. Я зробив це; не один, його розум і гарні манери відіграли свою роль. — Я делікатно кашлянув. — На жаль, стався один неприємний випадок. Йому довелося залишити свою посаду…

— Я знаю про фрейліну, сер. Він усе мені розповів.

— О. Справді? Тоді хіба ви не бачите, Еліс, він має останній шанс із цією місією повернути собі прихильність. Якщо він скористається цим, то зможе просунутися далі, матиме безпечне й заможне майбутнє, але йому доведеться знайти дружину з його рангу. Еліс, ви — гарна дівчина. Якби ви були донькою лондонського купця, це була б інша річ. Якби це було так, свататися до вас міг би і я, і Марк. — Я не хотів цього сказати, та воно вихопилося в раптовому припливі почуттів. Вона насупилася, на її обличчі з’явилося здивування. Невже вона не розуміє? Я зробив глибокий вдих. — У будь-якому разі, якщо Марк має намір іти на підвищення, він не може свататися до служниці. Це важко, але так працює суспільство.

— Тоді суспільство зіпсоване, — сказала вона з раптовим холодним гнівом. — Я вже давно так думаю.

Я підвівся.

— Це світ, який Бог створив для нас, і в щасті чи в горі мусимо жити в ньому. Ви стримали б Марка, перешкодили б його успіху? Якщо ви заохочуватимете його, саме це і станеться.

— Я б нічого не вчинила, щоб йому зашкодити, — гаряче сказала вона. — Я б нічого не вчинила проти його волі.

— Але він може побажати чогось, що йому зашкодить.

— Це йому вирішувати. Хоча, якщо ми не будемо говорити, він нічого не скаже.

— Ви зіпсували б його майбутнє? Справді?

Вона уважно глянула на мене, так пильно, що я зніяковів як ніколи в житті від погляду жінки. Нарешті вона важко зітхнула.

— Іноді мені здається, що всіх, кого люблю, у мене мають забрати. Але, мабуть, це доля служниці, — додала вона з гіркотою.

— Марк сказав, що у вас був наречений, лісоруб, який загинув від нещасного випадку.

— Якби він не загинув, я жила б забезпечено в Скарнсі, бо власники землі нині тільки те і роблять, що вирубують ліс. Натомість я є отут.

У кутиках її очей виступили сльози, і вона сердито витерла їх. Я хотів би притиснути її до себе і втішити, але знав, що їй потрібні не мої обійми.

— Мені шкода. Така природа цього світу, що ми часто втрачаємо тих, кого любимо. Еліс, можливо, монастир тепер не має майбутнього. А якби я спробував знайти для вас якусь посаду в місті, через суддю Копінґера? Ми напевно побачимося завтра. Вам не слід бути тут, де відбуваються ці жахливі речі.

Вона витерла очі й кинула на мене дивний, повний почуття погляд.

— Так, я пізнала тут усю глибину людської жорстокості. Це страшна річ.

Я бачу цей погляд зараз, коли пишу, і тремчу від згадки про те, що мало статися далі.

— Дозвольте мені захистити вас від цього.

— Можливо, сер, хоч мені буде важко виразити повагу до цього чоловіка.

— Я розумію. Але мушу ще раз повторити, що так влаштований світ.

— Тепер мені тут страшно перебувати. Навіть Марк боїться.

— Так. І я також.

— Сер, брат Ґай сказав, що в ставку знайшли ще деякі речі, окрім тіла дівчини. Чи можу я запитати, що саме?

— Тільки габіт, який не дає підказки, на яку я сподівався, і меч. Тепер осушую ставок, щоб подивитися, чи є там ще щось.

— Меч?

— Так. Думаю, той, яким убили комісара Синґлтона. На ньому було клеймо майстра, якого можна відстежити, але для цього мені потрібно поїхати до Лондона.

— Не їдьте, сер, будь ласка, — сказала вона з раптовим хвилюванням. — Не покидайте нас. Сер, я прошу вибачення, якщо була зухвалою з вами, але, будь ласка, не їдьте. Лише ваша присутність тут забезпечує мій захист.

— Мені здається, ви перебільшуєте мої сили, — похмуро відповів я. — Я не зміг врятувати Саймона Велплея. І не знаю, як можна добратися до Лондона по цьому снігу, не витративши на дорогу тиждень, а в мене немає стільки часу.

Обличчя Еліс виражало полегшення. Я наважився нахилитися і поплескати її по руці.

— Мене зворушує, що ви так довіряєте мені.

Вона відвела руку, але всміхнулася.

— Можливо, ви занадто мало вірите в себе, сер. Можливо, за інших обставин, без Марка… — вона не закінчила речення, скромно опустивши голову.

Зізнаюся, моє серце закалатало. Ми хвилину мовчки постояли на пагорбі.

— Думаю, нам варто повернутися назад, — сказав я, — а не намагатися дійти до річки. Я чекаю на повідомлення від судді. Еліс, я щось зроблю для вас, обіцяю. І… дякую за ваші слова.

— І вам дякую за вашу допомогу.

Вона швидко всміхнулася, потім розвернулася і повела мене назад до болота. Зворотний