Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Мені стало якось незручно, і ми мало говорили на зворотному шляху. Але принаймні тиша була теплішою, ніж на початку дороги. У передпокої лазарету Еліс залишила мене, сказавши, що в неї багато справ. Брат Ґай перев’язував ногу товстому монаху. Він підвів очі.

— Ви повернулись? Змерзли?

— Змерз. Еліс дуже допомогла, я вдячний їй за підтримку.

— Як вам спалося?

— Значно краще завдяки вашій добрій настоянці.

— Ви бачили Марка?

— Кілька хвилин тому я проходив повз нього. Він пішов у вашу кімнату. Приймайте настій ще кілька днів, — крикнув він мені вслід, коли я вийшов із передпокою, намагаючись вирішити, чи варто розповідати Марку про розмову з Еліс.

Я дійшов до нашої кімнати і відчинив двері.

— Марку, я виходив… — я замовк, роздивляючись навколо.

У кімнаті нікого не було. А потім почувся голос немов із порожнечі.

— Сер. Допоможіть мені!

Розділ двадцять четвертий

— Допоможіть!

У приглушеному голосі Марка чулася нотка паніки, який, на мій збентежений розум, неначе долинав із порожнього простору. Потім я помітив, що трохи відсунута шафа. Зазирнувши за неї, я побачив двері в обшитій панелями стіні, і насилу відтягнув шафу.

— Марку! Ти там?

— Мене закрили! Відчиніть двері, сер! Швидше, він може повернутися!

Я повернув ручку, стару та іржаву. Почулося клацання, і двері відчинилися, випустивши сире повітря. З темряви вилетів Марк, запорошений і розпатланий. Якусь мить я дивився у темряву, тоді знову на нього.

— Боже тіло, що сталося? Хто може повернутися?

Він кілька разів глибоко вдихнув.

— Я зачинив за собою двері, коли зайшов, а потім зрозумів, що їх неможливо відчинити зсередини. І потрапив у пастку. Там є вічко; раніше хтось шпигував за нами. Через вічко я бачив, як ви прийшли, і тому крикнув.

— Розкажи, що сталося, з самого початку.

Принаймні, подумав я, шок вивів його із хандри. Він сів на ліжко.

— Після того як ви пішли, я поговорив із пріором Мортимусом про очищення ставка. Вони його зараз спускають.

— Так, я це бачив.

— Я повернувся сюди по калоші. Поки взувався, знову почув звуки. — Він сміливо глянув на мене. — Я знав, що мав рацію.

— Твій слух гостріший за твій розум, щоб отак замкнутися. Продовжуй.

— Здавалося, що звук завжди долинав із-за шафи. Я вирішив відсунути її, щоб подивитися, що позаду, і знайшов ці двері. Я зайшов досередини зі свічкою. Там є прохід, і я хотів з’ясувати, куди він веде. Тож зачинив за собою двері, щоб ніхто не зайшов, але тієї миті протяг загасив свічку, і я опинився в темряві. Тоді натиснув плечем на двері, та вони не піддавались. — Він почервонів. — Це мене пригнітило. Я не мав зі собою меча. Але без свічки міг побачити цятку світла — там є вічко, прорізане в панелях. — Він указав на крихітну дірку в стіні. — Я підвівся й оглянув її: з внутрішнього боку вона була схожа на дірку від цвяха.

— Як довго ти був замкнений?

— Недовго. З Божої милості лише кілька хвилин. Ви ходили на болото?

— Так. Там були контрабандисти — ми знайшли слід від вогнища. Я розмовляв з Еліс, поговоримо про це згодом. — Я запалив дві свічки від вогню і одну подав йому. — Ну, перевіримо цей прохід ще раз?

Він глибоко вдихнув.

— Так, сер.

Я замкнув двері нашої кімнати від непроханих гостей, і ми протиснулися за шафою і відчинили двері. За ними розташовувався темний вузький коридор.

— Брат Ґай казав, що від лазарету до кухні йшов з’єднувальний перехід, — пригадав я. — Його закрили під час Великої Чуми.

— Цей використовували зовсім нещодавно.

— Так.

Усередині я розгледів цятку світла в тому місці, де було прорізане вічко в дерев’яній панелі.

— Звідси добре видно кімнату. Здається, вирізано нещодавно.

— Брат Ґай вибирав для нас кімнату.

— Так. Де будь-хто може шпигувати за нами, підслуховувати.

Я повернувся до дверей. Вони мали таку засувку, що відмикалися лише ззовні.

— Цього разу будьмо обережними.

Я причинив їх, вклавши носовичок у щілину, щоб вони не затріснулися.

Ми пробиралися коридором мовчки. Він був вузький, тягнувся вздовж стіни лазарету. Один бік коридору утворений дерев’яною обшивкою лазаретних кімнат, а інший — кам’яною кладкою монастирських будівель. Залишки іржавих тримачів для смолоскипів стирчали на вологих стінах. Схоже, ними давно не користувалися — смерділо сирістю, а по кутках росли дивні опуклі гриби. Невдовзі прохід повернув праворуч, де в кінці розташовувалася кімната. Ми ввійшли досередини й освітили кімнату.

Ми опинилися в тюремній камері, квадратній і без вікон. До стіни були прикріплені старі ніжки, а купа запліснявілої тканини і дерева в одному кутку вказувала на залишки ліжка. Я оглянув стіни зі свічкою. На каміннях були видряпані слова. Я прочитав один глибоко видряпаний рядок літер: «Frater Petrus tristissimus. Anno 1339».

— Брат Пітер засмучений. Цікаво, що він зробив.

— Тут є вихід, — сказав Марк, підходячи до важких дерев’яних дверей.

Я нахилився до замкової щілини. З того боку не було світла. Я притулив вухо до дверей, але нічого не почув.

Тоді повільно повернув ручку. Двері тихо відчинилися досередини, і я звернув увагу, що петлі були змащені. Ми зупинилися перед іншою шафою, яку відсунули від стіни настільки, щоб людина могла протиснутися. Ми вийшли й опинилися в коридорі з кам’яним мощенням. Трохи віддалік були двері, напіввідчинені. Я почув приглушений шум голосів, клацання тарілок.

— Це кухонний коридор, — видихнув я. — Вертаймося, швидше, доки нас не побачили.

Я знову протиснувся слідом за Марком і нахилився, щоб зачинити двері, покашлюючи від вологого повітря. Раптом хтось затиснув мені рота, і я завмер, коли інша рука натиснула на мій горб. Свічки погасли. Тоді Марк прошепотів мені на вухо.

— Тихо, сер. Хтось іде!

Я кивнув, і він опустив руки. Я нічого не чув; у нього справді були вуха кажана. За мить з-за рогу з’явилося світло свічки, а за нею — постать: одягнена в габіт із каптуром, виснажене темне обличчя вперлося поглядом у темницю. Свічка брата Ґая вихопила наші постаті в кутку, і він здригнувся.

— Ісусе, спаси нас, що ви тут робите?

Я ступив крок уперед.

— Ми можемо поставити вам те саме запитання, брате. Як ви сюди потрапили? Ми замкнули двері.

— А я їх відімкнув. Мені