Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Але перше треба хоч трохи познайомити читача з цією знаменитою особою. Антон Прокопович був чоловік до краю доброчинний, у всьому значенні того слова: чи дасть йому хто з почесних осіб у Миргороді хустку на шию або білизну — він дякує; чи дасть хто йому злегенька щигля в ніс, він і тоді дякує. Коли питали в нього: «Чому це в вас, Антоне Прокоповичу, сюртук коричневий, а рукава голубі?» — то він усе було одказує: «А в вас і такого немає! Почекайте, приноситься, весь буде однаковий». І справді: голубе сукно, вицвітаючи на сонці, почало коричневіти і тепер зовсім підходить кольором до сюртука; але то диво, що Антон Прокопович має звичку сукняну одежу носити літом, а китайкову зимою. Антон Прокопович не має власного дому. Був він у нього раніше десь на околиці міста, та він його продав, а за ті гроші купив троє гнідих коней та невелику бричку, якою їздив собі гостювати по поміщиках. Але що з кіньми багато було клопоту та потрібні були гроші на овес, то Антон Прокопович їх проміняв на скрипку та дворову дівку, взявши додачі двадцять п’ять карбованців асигнаціями. Потім скрипку Антон Прокопович продав, а дівку проміняв на сап’яновий, шитий золотом, кисет. І тепер у нього кисет такий, що ніхто такого не має. За цю втіху він уже не може їздити від села до села, а мусить сидіти в місті та ночувати по різних домах, особливо в тих дворян, яким припало до вподоби давати йому щиглі в ніс. Антон Прокопович любить добре попоїсти, грає непогано в дурня та в мельника[153]; слухатись завжди було його стихією, і тому він, взявши шапку та палицю, рушив негайно в дорогу. Але йдучи почав міркувати, яким би то чином зрушити Івана Никифоровича, щоб прийшов на асамблею. Сувора вдача цього, зрештою, шановного чоловіка була за таку перепону, що хто знає, як її й подолати. Та й як йому справді наважитись прийти, коли встати з ліжка і то вже йому дуже важко? Ну, нехай, скажімо, він устане, та як йому йти туди, де вже сидить, а він це напевне знає, запеклий ворог його? Що довше Антон Прокопович міркував, то дедалі більше труднощів ставало перед ним. Надворі було душно; сонце пекло; піт котився з нього градом. Антон Прокопович, хоч і давано йому щиглі в ніс, був досить хитрий чоловік у багатьох справах. Тільки на вимінах не дуже-то йому щастило; він добре знав, коли треба прикинутись дурником, і вмів іноді спритно обернутись у таких обставинах та випадках, де рідко розумна людина зуміє викрутитись.

Тоді саме, як вигадливий розум його добирав способу, як переконати Івана Никифоровича, і він уже хоробро йшов назустріч усьому, одна несподівана обставина трохи збентежила його. Не завадить тут повідомити читача, що в Антона Прокоповича були, між іншим, одні панталони такі чудернацькі, що коли він їх надівав, то собаки завжди кусали його за литки. Як на лихо, того дня він надів якраз оті панталони. І через те, тільки він задумався, як страшенний гавкіт зо всіх боків вразив його слух. Антон Прокопович зняв такий лемент, голосніше за нього ніхто не вмів кричати, що не тільки знайома баба та пожилець незмірного сюртука вибігли йому назустріч, але навіть хлоп’ята з подвір’я Івана Івановича висипали до нього, і хоч собаки тільки за одну ногу встигли його покусати, це, проте, немало зменшило його бадьорість, і він трохи-таки боязко підступав до ґанку.

Глава VII

І остання

— А! здорові були. Чого це ви собак дражните? — сказав Іван Никифорович, побачивши Антона Прокоповича, бо з Антоном Прокоповичем ніхто інакше не говорив, як жартома.

— Щоб вони виздихали всі! Хто їх дражнить? — одказав Антон Прокопович.

— Ви брешете.

— Їй-богу, ні! Просив вас Петро Федорович на обід.

— Гм!

— Їй-богу! так дуже просив, що й сказати не можна. Що це, каже, Іван Никифорович цурається мене, як ворога. Ніколи не зайде погомоніти чи посидіти.

Іван Никифорович погладив собі підборіддя.

— Коли, каже, Іван Никифорович і тепер не прийде, то я не знатиму, що вже й думати: певне, він щось лихе проти мене мислить! Зробіть ласку, Антоне Прокоповичу, вмовте Івана Никифоровича! То як, Іване Никифоровичу? ходімте! там зібралася тепер чудова компанія!

Іван Никифорович узявся розглядати півня, що, стоячи на ґанку, репетував щосили.

— Коли б ви знали, Іване Никифоровичу, — казав далі запопадливий депутат, — якої осетрини, якої свіжої ікри прислали Петрові Федоровичу!

Почувши таке, Іван Никифорович повернув свою голову і почав уважно прислухатись.

Це підбадьорило депутата.

— Ходімо мерщій, там і Хома Григорович! Що ж бо це ви? — додав він, побачивши, що Іван Никифорович усе лежить, як і лежав. — То як? підемо, чи не підемо?

— Не хочу.

Оте «не хочу» вразило Антона Прокоповича. Він уже гадав, що шановний господар, красні слова його чуючи, зовсім уже дав себе намовити, та замість того почув рішуче: «не хочу».

— Чому ж то ви не хочете? — запитав він мало не з досадою, а це з ним траплялося надзвичайно рідко, навіть тоді, як йому кладено на голову запалений папір, з чого особливо любили робити собі забавку суддя та городничий.