Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Я бачив, як гинуть люди. Бачив, як загинув Деклан. Я не стрілятиму в друзів, які в мене залишилися. Не буду. Переконання — це чудово, доки вони не перетворюються на виправдання для війни з людьми, з якими ти колись боровся разом, — сказав Томас.

— Хто ти, доку? — Бен жахнувся. — Шон Мак-Діармада, напевно, перевертається в могилі.

— Я ірландець. І не здійму зброї ні на тебе, ні на будь-якого іншого ірландця, і Договір тут ні до чого.

— Ти слабкий, Томасе. Повертається Енн… А де тебе, в біса, носило? — процідив він крізь зуби, урвавши себе, щоб гнівно накинутися на мене, а тоді знову перевів погляд на Томаса і повів далі: — Вона повертається, і нараз у тобі згасає вогонь. Що подумав би про вас обох Деклан? — Бен мокро й щедро плюнув собі під ноги, а тоді повернувся й махнув на Томаса, прощаючись із ним, прощаючись із нами.

— Твоя мати буде рада тебе бачити, Бене. Надто вже багато часу минуло. Їж. Пий. Відпочивай. Проведи Різдво з нами, — сказав Томас, не маючи бажання на це реагувати.

— Із ним? — Бен показав на ряд вікон зі східного боку будинку, крізь які було видно, що вечірка в розпалі. Під одним вікном вимальовувався у світлі силует Майкла, який стоячи саме розмовляв із Деніелом О’Тулом. — Хтось має сказати Здорованеві, щоб він не стояв попід вікнами. Ніколи не вгадаєш, хто ховається серед дерев.

Почувши завуальовану погрозу, Томас напружився, міцніше обхопивши рукою моє тіло, і я пораділа цій підтримці, коли з тіней долинув голос і водночас пролунало характерне «клац» курка пістолета.

— Ні, ніколи, — проказав Ферґус, наближаючись до нас. Із вуст охоронця звисала цигарка, що надавала йому невимушеного вигляду, який геть не пасував до зброї в руках.

Бен сахнувся, і його опущені руки затремтіли.

— Не роби цього, — тихо застеріг Ферґус. — Ти зіпсуєш Різдво багатьом хорошим людям.

Бенові руки зупинились.

— Якщо ти хочеш зайти досередини, я муситиму забрати той пістолет, із якого ти хочеш вистрілити, — спокійно, але наполегливо сказав Ферґус. — Якщо ти не збираєшся заходити досередини, я все одно заберу його, для певності, просто щоб ти пережив цю ніч. А тоді вирушай до Дубліна.

Він випустив цигарку і, не опускаючи очей, втоптав недопалок у землю носаком черевика. Підійшов до Бена, спокійно обшукав його й витягнув із чобота ніж, а з-за паска — пістолет.

— У будинку його мати. І небіж. Він із нашої родини, — тихо зауважив Томас.

Ферґус кивнув, швидко смикнувши головою.

— Я чув. То чому він тут, серед дерев, стежить за будинком?

— Я прийшов побачитися з матір’ю. Побачитися з невісткою, що повстала з мертвих. Побачитися з Оїном і з тобою, доку. Я приходив сюди на Різдво протягом останніх п’яти років. І не сподівався, що тут буде Коллінз. Я ще не визначився, чи залишуся тут, — ображено заговорив Бен.

— А Ліам? Ліам теж тут? — запитала я. Я почула у своєму голосі дрож, і Томас поряд зі мною заціпенів.

— Ліам у Югалі, в Корку. Цьогоріч він додому не приїде. Надто багато в нього роботи. Триває війна, — процідив Бен.

— Не тут, Бене. Тут війни немає. Немає сьогодні. Зараз, — відказав Томас.

Бен кивнув, зціпивши зуби, та його обличчя виражало огиду, а його погляд засуджував нас усіх.

— Я хочу побачити свою матір і хлопчика. Ніч перебуду в сараї. А тоді піду своєю дорогою.

— То заходь до будинку, — наказав Ферґус. Підштовхнув Бена вперед, не опускаючи пістолета. — Але тримайся подалі від містера Коллінза.

24 грудня 1921 року

На межі століть в Ірландії щось змінилося. Відбулося своєрідне культурне відродження. Ми співали старих пісень і слухали давні історії — ті, які чули вже багато разів, — але їх навчали з оновленим завзяттям. Ми дивилися на себе й одне на одного, і в нас з’явилося особливе передчуття. З’явилася гордість за нашу суть, за те, чого ми могли прагнути, й за тих, від кого ми пішли, і навіть пошана до всього цього. Мене вчили любити Ірландію. Міка вчили любити Ірландію. Я не сумніваюся, що Бена, Ліама й Деклана також учили її любити. Та тепер я вперше в житті не знаю, що це означає.

Після нашої сутички з Беном Ґаллагером ми з Енн стояли під деревами, вражені інцидентом.

«Томасе, мені не подобається цей світ, — прошепотіла Енн. — Цей світ явно розуміла інша Енн, а я не зрозумію його ніколи».

«Який світ, графине?» — спитав я, хоча вже знав який.

«Світ Бена Ґаллагера й Майкла Коллінза, світ мінливих кордонів і переходів із боку на бік. А найгірше — те, що… Я знаю, чим це закінчується. Я знаю кінець і все одно цього не розумію».

«Чому? Чому ти не можеш цього зрозуміти?»

«Тому що не жила в цьому, — зізналася вона. — Не жила так, як ви. Знайома мені Ірландія — це Ірландія пісень, переказів і мрій. Це Ірландія у версії Оїна — а в нас усіх є власна, — та навіть ця версія пом’якшена й перекроєна, бо він її полишив. Я не знаю Ірландії гноблення та революції. Мене не навчали ненавидіти».

«І нас не вчили ненавидіти, Енн».

«Ні, вчили».

«Нас учили любити».

«Що любити?»

«Свободу. Ідентичність. Перспективу. Ірландію», — мовив я.

«І як ви поведетеся із цією любов’ю?» — не вгавала Енн. Коли я їй не відповів, вона сказала за мене: «Я скажу тобі, що ви зробите. Ви підете одне на одного, бо ви любите не Ірландію. Ви любите образ Ірландії. А він у кожного свій».

Я зміг хіба що похитати головою, образившись і не бажаючи піддаватись. У моїх грудях палав гнів за Ірландію — за кожну несправедливість, — і я не хотів дивитися на Енн. Вона звела мою відданість до нездійсненної мрії. А за мить наблизила моє лице до свого й поцілувала мене у вуста, тихо благаючи про прощення.

«Вибач, Томасе. Я кажу, що не розумію, а тоді читаю тобі лекцію так, наче розумію».

Далі ми вже не говорили про Ірландію, шлюб чи Бена Ґаллагера. Проте її слова крутились у мене в голові весь вечір, притлумлюючи все інше. «І як ви поведетеся із цією любов’ю?»

На опівнічній месі я сидів із Міком з одного боку та Енн із другого, тримаючи на руках Оїна, який заснув. Той