Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Юхим стрельнув очима у темний закуток, де лежала Майя, замружився і похапцем прошепотів молитву. Розплющив очі — зіниці величезні, в кутиках дрижать тамовані сльози — і прошепотів:

— Я готовий.

Ярема кивнув.

— За Орден.

Ніж характерника ввійшов між ребер, і Юхим заціпенів від болю. Але встояв. Шляхтич відійшов, і слідом, не вагаючись, ударив Гнат.

— За Орден!

Він загнав ножа у живіт по саме руків'я, вкладаючи в удар ненависть і зневіру, поневіряння і безпорадність. Юхим охнув, а Бойко повільно провернув лезо, аби рана вибухнула нестерпним болем, болем остаточної розлуки з родиною, болем спаленої хати, болем закривавлених вулиць Буди. Юхим похитнувся, його ноги ось-ось мали підкоситися. Стогін агонії, сморід розпанаханих кишок і тепла кров на руків'ї тішили Гната. Він упивався цими секундами, а тоді нахилився до нахиленої голови Кривденка і прошепотів:

— Перед тим, як твоя Майя здохне, я гарненько з нею розважуся.

Той скинув викривлене болем обличчя, в очах спалахнув жах. Гнат не встиг ним насолодитися, бо його відтіснив Северин.

— За Орден.

Милосердний удар у шию завершив страждання очільника Таємної Варти, що повалився перед комином.

— Він не заслужив смерть навстоячки, — буркнув Еней, незадоволений таким швидким фіналом, і кивнув на темну пляму на Юхимових штанях: — Іще й обісцявся.

— Як і кожен перед стратою.

Під тілом розтікалася калюжа крові. Мертвого позбавили сорочки — тонкий батист увійшов у краї ран — і Ярема взявся до роботи.

Трьома вправними рухами — S,

З незворушним обличчям — крапка,

І ще чотири порізи — О.

Гнат докинув дровенят, знову розжарив лезо ножа і додав знак оклику.

— Вбивство, про яке не напише жодна газета гетьманату, — сказав шляхтич тихо. — Принаймні найближчим часом.

— Дівку теж варто закатрупити, — Гнат глянув на кут вітальні, де лежала полонена. — Вона нам не пробачить.

— Не варто її чіпати, — обірвав Северин. — Ми прийшли по Кривденка. Вона не бачила наших облич.

— Але могла підслухати розмову.

— Тоді нехай подякує за милосердя.

Полонянка мовчала. У Гнатовому животі забурчало.

— Клятий сир...

Савка крадькома глянув на мертвого і прожогом відвернувся, але інші того не помітили. Стояли над тілом, роздумуючи кожен про своє.

— Початок покладено, — мовив Чорнововк. — Попри все, ми змогли вбити очільника Таємної Варти.

— Просто під носом у його охорони, — судячи з вогнів на березі, звідкіля долинали веселі крики, почет Кривденка гульбенив.

— Гарний початок. Нехай так і буде далі, — погодився Яровий.

Гнат підхопив з підлоги Юхимів револьвер.

— Така іграшка стане в пригоді, — він зважив зброю у руці і задоволено кивнув. — Хто наступний, Рахман?

— Симеон.

Бойко знизав плечима. Байдуже, кого вбивати.

— Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України, — Ярема задумливо потер бороду. — Треба буде сповідатися.

Вони стиха реготнули. Тільки Савка сидів і розхитувався, затуливши обличчя облізлою мотанкою, а по його щоках котилися сльози.

***

Оля не відступала ні на крок, переслідувала всюди хвостиком, а Катря тільки раділа — навіть дозволила спати поруч, хоча до того привчала доньку вкладатися окремо.

О, яким щастям променилася їхня зустріч!

Максим ховався на ґанку від безжального сонця, коли помітив вершницю і покликав Олю. Тишу самотнього хутора змело радісним дитячим вереском. Здіймаючи куряву, маленькі ніжки помчали вперед. Катря зістрибнула з Шарканя, підхопила доньку і притиснула до себе, вбираючи рідний запах. Жива! Здорова! Ні за кого іншого — навіть за саму себе — вона так не переживала.

М'які рученята оповили шию, носик дзьобнув у щоку, на вухо прошепотіли:

— Ма-ма!

Тягар, що муляв серце від миті розлуки, розтав. Змучена материнськими маревами про сотні можливих лих, Катря заплакала. Максим, який усміхнено спостерігав за їхнім возз'єднанням, тактовно зник у хаті.

— Доцю, — Катря намагалася обрати запитання з того виру, що кружляв у її голові. — Весело тобі мандрувалося з Максимом?

— Ма-ма!

Катря швидким помахом змахнули сльози. Вивчила доньчине обличчя, провела долонею по щічці, всміхнулася і знову пригорнула Олю до себе.

— У маєтку тебе не ображали?

— Ні!

Оченята блищать від щирої радості. Катря була ладна померти за них.

— У тебе нічого не болить?

— Ні!

Для певності Оля покрутила голівкою. Личко свіже, умите. Навіть волоссячко охайно зачесане, прикрашене квіткою маку.

— Як я за тобою скучила!

Катря, забувши про решту запитань, засипала маленькі щічки поцілунками.

За тижні самотніх мандрів Максим теж зазнав змін: випрямився, розправив плечі, ніби віднайшов у собі впевненість. Отримавши хвилю подяк від Катрі, всміхнувся, скинув бриля і звітував — прибули вчора вранці, не вередувала, доїхали легко, жодних прикрощів не трапилося.

— Хіба тільки...

— Що?

— Пані Ярова не хотіла відпускати її, — альбінос на мить замислився, добираючи правильні слова: — Вона ставиться до Олі, ніби до власної онуки.

— Нехай пані Ярова краще пильнує кревних родичів, — одрубала Катря і вирішила, що з чортківськими гостинами треба зав'язувати.

Вона переконалася у цьому рішенні, коли перед початком вечері Оля перехрестилася, а опісля зробила кніксен.

— Це пані Ярова тебе навчила? — поцікавилися Катря крижаним голосом.

Донька лукаво посміхнулася.

— Забудь негайно! Ми не з інституту благородних дівиць.

За день, отримавши кілька уроків стеження від сестри Іскри, Максим рушив під Вінницю вивчати плин життя патріарха Симеона.

— Дякую, що потурбувався про Олю. То був постріл навмання, і я безліч разів розкаялася у цьому рішенні, але на тебе можна покластися, брате, — мовила Катря на прощання. — Передавай усім вітання. Нехай Мамай