Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Оля махала альбіносу ручкою.

— У вас чудова донька, — Вдовиченко помахав дівчинці навзаєм. — Може, і мені колись пощастить виховувати таку.

Свіжі спогади про бій за Київ і втрату Варгана посунулись тінями на задвірки пам'яті. Вони з донькою не були разом заледве місяць, а Катря помічала в малечі безліч змін. Як швидко вона росла!

А що відчував Северин, коли побачив Олю після річної перерви? Характерниці закортіло пригорнути чоловіка. Вона так довго приймала розлуку і так швидко звикла до його присутності... Де він тепер? Чи все з ним гаразд? Без характерницьких дубів вони осліпли й оглухли, приречені на здогадки та невідомість.

Під літнім сонечком, у тиші хутору, що потопав у мальвах, які буйним квітом охопили тин, мати й донька надолужували тижні розлуки: розмовляли, бавилися, гуляли, куховарили, співали, доглядали за Шарканем... Колись Катря не уявляла собі іншого життя, крім сіроманського — у вічних мандрах, між битвами, від завдання до завдання, — а нині насолоджувалася нехитрим дозвіллям із донькою, і сумління не дошкуляло їй.

Вони навіть побували біля хати Непийводи, аби Оля побачила, де живуть її триюрідні брат і сестра. Поїхали в неділю вдосвіта — нехай розшукові грамоти скасовані, та не варто людям зайвий раз бачити самотню вершницю з дитиною... Зустрічі не оминули: Дарка, дружина Трохима Непийводи, ще до перших півнів несла з криниці воду. Спинилася, зіщулилась: впізнала. Катря мовчки кивнула, Дарка відповіла так само — на тому й роз'їхалися. До випадкового спіткання вони бачилися понад рік тому, на початку полювання, коли Северинів двоюрідний брат Трохим Непийвода допомагав із облаштуванням сховку. Жінки обмінялися заледве десятком слів.

— То була тітка Дарка, — розповідала Катря дорогою до хутора. — Змарніла дуже. Якось познайомишся з її дітьми, вони тобі приходяться родичами...

Щасливі дні спливали непомітно. Катря сподівалася, що ватага зустрінеться тут, у сховку Непийводи, і не доведеться пертися до Чортківського маєтку та воювати з пані Яровою за право виховувати власну доньку.

Оля сопіла під боком, згорнувшись затишним калачиком, але Катрі не спалося. Розсіяно погладжувала доньчине волосся, що пахло сонцем, — густе й важке, як у неї самої — і міркувала. Мала звичку повертатися до цих роздумів, коли відчувала на те душевні сили.

Катря визнала: вона була неготовою до того, як сильно материнство змінить її. Додавши до череса золоту клямру, сестра Іскра була собі володаркою, гордовитою, сильною, незалежною — і дуже пишалася цим... А народження дитини все змінило. Хоч як Катря готувалася, хоч як раділа появі дитини, частина її єства ненавиділа ці зміни — від спотвореного тіла, що так різнилося від звичного, довершеного і легкого, мов стріла, до власного самосприйняття, що захиталося вперше від отримання сіроманського чересу...

Вона загубила повіддя власного життя. Куди веде її стежка? Хто вона тепер? Колишня характерниця? Вічна втікачка? Погана мати?

Усе дитинство Катря споглядала поневіряння матері і загадала собі, що ніколи так не житиме. Маму звали Любов, і доля її була гірка: пощастило одружитися з коханим, народити від нього двійню... а потім плакати на трьох могилах, питаючи в німого неба, чому пошесть лишила її серед живих. Катря чула перекази, що мати була красунею, але бачила тільки змарнілу жінку з сумними очима і запаленими суглобами — уламками хвороби, яка забрала в неї чоловіка та первістків.

Саму Катрю сільські діти кликали байстрючкою, цуралися її і дражнили. В неділю у церковній товкотнечі навколо неї з мамою розтікалося порожнє коло відчуження. П'янюги приходили серед ночі під хату, стукали в двері і горлали у вікно:

— Любо-Любове, даси нам любові?

Мама молилася перед покуттям і доньку навчала того самого. Катрі така наука не подобалася: їй вважалося обурливим коритися і пробачати дошкульні образи, навіть якщо це заповідав сам Господь Бог, чий син загинув за всі людські гріхи.

— Ти знову побилася, — зітхала мама.

— Я захищалася, — супилася Катря.

Кулаки, зуби і нігті захищали від знущань дієвіше за молитви.

Раз на пів року приїздив її батько, характерник Нестор Бойко. Мати чепурилася, готувала святкову вечерю, а він кидав на стола калиту срібла, що важко дзенькала. Мати ховала гроші, батько ставив пляшку, і вони пили разом, забувши про доньку. Коли вечеря добігала кінця, батьки влягалися на піч, і цього Катря не любила найбільше: як не намагалася заснути, їй заважали звуки. Накрившись ковдрою з головою, проти бажання слухала, як сопе Нестор, як стогне Любов, як сопіння перетворюється на рохкання, а стогони — на крики. Їй ввижалося, що батько завдає мамі великої кривди.

Після двох-трьох діб Нестор їхав геть, аби повернутися за пів року. Раніше він приїздив частіше, та відколи Катрі стукнуло п'ять, візитів поменшало. Після батькових відвідин збиткування люду на кілька днів спинялися, але привид характерника зникав — і життя поверталося до гірких буднів.

От якби стати вовкулакою... Ніхто в селі більше не зважився б її ображати!

— Мамо, а чи є жінки-характерниці?

Любов мастила зболені суглоби цілющою маззю.

— Навряд, доню.

— А чому?

— Не жіноча то доля.

Катря була іншої думки. Коли Нестор приїхав наступного разу, вона рішуче загородила йому дорогу.

— Чого тобі? — здивувався сіроманець.

Донькою він цікавився мало, вважаючи регулярний оберемок талярів достатнім внеском у її виховання.

— Візьми мене в джури!

— Ще чого схотіла, — Нестор безцеремонно посунув її.

— Іди хвости коровам крути.

Катря вичекала, допоки батьки повечеряють, ляжуть, постогнуть, а потім навшпиньках прокралася до них. Обоє спали, видихаючи горілчані пари. На волохатих Несторових грудях чорніло дивне коло. Катря нишком озирнула його розкидані речі, знайшла на чересі ножа, піднесла лезо до батькової горлянки.

— Здуріла? — той прокинувся, одразу протверезівши.

— Візьми мене в джури, — повторила Катря вперто.

Нестор оглянув її, ніби вперше побачив, і розреготався. Мати прокинулася, при непевному вогнику каганця роздивилася дочку з ножем у руці і зойкнула.

— Що сталося? — перепитала сполохано.

— Забираю малу до себе,