Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Прагнеш чогось сягнути? То бери сама, а не корися долі.

Потім батько подарував їй цього ножа у ніч срібної клямри. Вона стискала руків'я зубами, коли він голкою виводив над її персами чорнильний знак коловрату.

Нестор мав важкий характер: у гарному настрої не знайти вчителя кращого, у поганому — без зайвих слів вішав запотиличники; полюбляв читати Котляревського і гарно випити. Катрині почуття до батька підносилися до обожнювання і зривалися до ненависті, немов на вічній гойдалці. Особливо запам'яталася лють від знайомства з якимось босяком, що виявився її єдинокровним братом.

— Це Гнат, — сказав Нестор. — А це Катря, твоя старша сестра. Візьму тебе в джури після неї.

— Дівка? В джурах? — презирливо спитав босяк, глянув на її черес із бронзовою клямрою і чвиркнув плювком крізь діромаху від зуба.

За кілька секунд він катався в пилюці з роз'юшеним носом, а Нестор весело реготав.

— Навчись битися, а тоді пельку розтуляй, — процитувала Катря батька, і додала від себе: — Шмаркач.

Так і познайомилися.

З часом стосунки сестри й брата сяк-так налагодились (сприяло цьому спільне вигнання в стодолу, де обоє мали ночувати під час гостин Нестора), але Катря так і не змогла пробачити батькові, що до Гнатової матері вони приїздили раз на два місяці, а до Любові — раз на пів року. Через те прагнула в усьому випередити брата і довести батьку, що вона краща, і мама її — також краща.

Катря гідно пройшла іспити осавул, отримала золоту клямру та прізвисько Іскра, але щодня мусила доводити своє право носити черес із характерницькими клямрами. Чоловіки простували вовчою стежкою — жінці доводилося торувати її, іклами вигризати собі місце рівної поміж рівних. Катря швидко навчилася робити це з умисним свавіллям і жорстокістю, позаяк інакше до неї не ставилися серйозно. Одному залицяльникові, п'яному вартовому, який привселюдно поліз до неї в промежину, довелося відрізати палець. То було складне життя, але Катря не нарікала: однаково ліпше за ті злидні, звідки вона вирвалася.

Її помітили, і після обов'язкової служби серед вартових сестру Іскру забрали до куреню розвідки. Про свої труднощі Катря звірялася лише материнській могилі — стара хвороба поглинула тендітну Любов. Може, зникнення єдиної доньки підкосило її хитке здоров'я, може, душа не витримала ядучої отрути суспільних знущань... Катря сподівалася, що мама знайшла в раю свою попередню родину.

Оля сапнулася, скривилася, заквилила — наснилося погане. Катря ласкаво погладила нахмурене чоло, озвалася колисанкою, що співала мати, яку потім вона співала Олі, коли та ще зростала у її лоні:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота — коло плота.

Питається сон дрімоти:

А де будем ночувати?

Під лагідними рухами ображені зморшки на лобі зникли, вуста ледь усміхнулися, і дівчинка повернулася до спокійного сновиддя. На тендітному личку чудернацько змішалися риси Катрі й Северина. Стане красунею, воркотіла пані Ярова при кожній зустрічі з Олею, і це віщунство було заледве не єдиним пунктом, де їхні з характерницею погляди збігалися.

Як вона подорослішала, думала Катря. Можна садити в сідло, а не вкладати у хустку-люльку на груди, як було колись... Невже цю саму дівчинку вона носила у власному животі ще якихось два роки тому?

Вона стала її силою та її слабкістю.

Затримки траплялися не вперше — сіроманське життя давалося взнаки. Але тижні минали, та крові все не було. Натомість прийшли сонливість, втома і дражливість, а сморід тютюнового диму став до блювоти нестерпним. Порахувала: все збігається. У ніч, коли вирішили розійтися з Северином остаточно, він залишив у ній життя.

— От пес шолудивий! — Катря спересердя розрубала деревце, якому не пощастило трапитися на шляху її шабель.

Провела руками по животу. Нічого не чутно... Жахнулася від усвідомлення, що поділене зі Звіром тіло тепер має когось третього. Як бути далі? Самотня покритка, з прокляттям на душі і дитиною на руках? Та, що не хотіла повторити долю матері?

Але жах швидко заступив подив: як у ній, що принесла стільки смерті, зародилося життя? Хіба ж це не диво? Катря була певна, що її ялове лоно, пошматоване незчисленними перекиданнями на вовчицю, не здатне викохати дитину.

Подив змінився сумом: одразу згадалися всі побачені вагітні з величезними пузяками, що дибали кривенькими качечками на розпухлих ногах... Жодна з тих жінок не скидалася на щасливу. Кроки давалися їм крізь силу. І таке майбуття чекає на неї?

Стрибки настрою дратували, зміни самопочуття турбували — вагітність не подобалася Катрі. З нечисленних знайомих характерниць, яких важко було назвати подругами, дітей ніхто не заводив. То чим вона гірша? Тим паче, коли з батьком дитини розбіглися. Навіщо це все їй?

Розлючена власною безпорадністю, Катря приїздила до відьми тричі. Простояла біля хвіртки, поткнулася на подвір'я, постукала в двері... Ніхто не відповів. Катря почекала і з дивним полегшенням на душі поїхала.

Повернулася за кілька днів. Спішилася, знову стала біля хвіртки. Проте далі не поспішала: видивлялася.

— Ви зайдіть, — порадила перехожа. — Вдома вона.

Катря мугикнула, але з місця не зрушила. Стояла, допоки не вирішила, що господиня знову відсутня, після чого поїхала геть.

Втретє загадала: будь-що мусить довести справу до кінця, інакше виріже собі коловрат із грудей. Відьма — зігнута в попереку бабця, загорнута у величезну строкату хустку — чекала на неї біля тину.

— Тут я, онучко! Заходь, годі вже заглядатися.

Катря привіталася, але продовжувала стояти біля Шарканя. Ноги відмовлялися йти за хвіртку, наче там розплескалося сірчане болото. Що за неподобство? Лицарка куреню розвідки, ветеранка Острівної війни, яка на своєму віку бачила смерті стільки, що вистачить на сивину кількох чоловіків, не може зрушити з місця!

— Не бійся. Не забиратиму я в тебе дитини, — перебила думку відьма. — Ти сама того не хочеш.

Дивилася їй просто в очі, посміхалася лагідно, без глуму.

—