Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

позаду них палав оповитий вогнем та димом його дім. Дім зник, а що з Гітлером? Чи зможу я відчути його присутність тут? Я дослухаюся до своїх нутрощів, чи мене не нудить, чи не йде мороз по шкірі. Я прислухаюся, чи зможу почути його голос, відлуння його ненависті, безжальний поклик зла. Але все тихо та спокійно. Я дивлюся вверх на гори, бачу, як на польові квіти ллються перші холодні струмочки талого снігу з навколишніх вершин. Я крокую по слідах Гітлера, але його тут зараз немає, а я є. Це справді весна, хоч і не для Гітлера. Для мене. Розтанув товстий шар мовчазного снігу, мертва тиха зима поступилася бурхливому народженню нового листя та тремтливій течії стрімкої води. Крізь шар моторошного смутку, що я завжди ношу в собі, пробивається інше почуття. Перший струмочок з давно замерзлого снігу, що тепер тане. Стікаючи донизу гірським схилом, вода промовляє, і покої мого серця говорять. «Я жива! — булькає струмок. — Мені вдалося». Переможна пісня наповнює мене, рветься з серця, з горла до неба та над усією долиною.

— Я відпускаю тебе, — кричу я давньому смутку. — Я відпускаю тебе.

— Tempora mutantur, et nos mutamur in illis, — кажу я капеланам, коли починаю свій ключовий виступ наступного ранку. — Цей латинський вислів я вивчила ще дівчинкою. Часи змінюються, і ми змінюємося разом із ними. Ми завжди в процесі становлення.

Я запрошую їх до подорожі в минуле, на сорок років назад, до цього самого гірського селища, де ми зараз сидимо, можливо, навіть до цієї зали, коли п’ятнадцять добре освічених людей вирішували, скільки таких же людей, як і вони самі, можна спалювати в печі одночасно.

— У людській історії існує війна, — кажу я. — Існує жорстокість, існує насильство, існує ненависть. Але ще ніколи в історії людства не було більш наукового та планомірного знищення людей. Я пережила страшні табори смерті Гітлера. Цієї ночі я спала в ліжку Ґеббельса. Люди запитують у мене, як я навчилася долати минуле. Долати? Долати? Я нічого не здолала. Кожне побиття, бомбардування та селекційна черга, кожна жахлива мить, яку я вважала останньою, — все це досі живе в мені, в моїй пам’яті та нічних жахіттях. Минуле нікуди не зникає. Через нього не переступиш, його не видалиш. Воно живе в мені. Але також у мені живуть перспективи, які подарувало минуле: як я вижила, аби бути звільненою, бо живила надію у серці. Я вижила, аби пізнати свободу, бо навчилася прощати.

Прощати нелегко, кажу я їм. Значно легше триматися за кривди, прагнути помсти. Я розповідаю про тих, що вижили, як і я, про хоробрих чоловіків та жінок, яких я зустріла в Ізраїлі, яким я завдавала болю, згадуючи прощення, які наполягали, що прощати — це все одно, що не зважати чи забувати. Навіщо прощати? Чи це не значить спустити Гітлерові за все, що він зробив?

Я розповідаю історію про мого любого друга Лачі Ґладштейна — Ларрі Ґладстоуна. Лише один раз за кілька десятиліть з часів війни він розмовляв зі мною про минуле відкрито. Це сталося, коли я була в процесі розлучення, і він знав, що в мене були проблеми з грошима. Він зателефонував, аби повідомити про знайомого юриста, який представляв інтереси вцілілих у справах виплат компенсацій. Він заохочував мене зробити цей крок та подати заяву на отримання належних виплат. Це рішення було чудовим для багатьох, але не для мене. Для мене це були криваві гроші. Це наче хтось призначив ціну за голови моїх батьків. Це наче прикувати себе до тих, хто намагався нас знищити.

Дуже легко створити в’язницю з болю, з минулого. У кращому випадку помста марна. Вона не може змінити того, що з нами сталося, вона не позбавить нас жахіть, що ми пережили, не поверне мертвих до життя. Та значно гіршим є те, що пом­ста увічнює колообіг ненависті. Вона стає циклічна. Коли ми прагнемо помсти, хай і ненасильницької, ми рухаємося по колу замість того, аби просуватися вперед.

Коли я вчора прибула, то думала, що навіть моя присутність в цьому місці — це здоровий вид помсти, відплата, зрівняння рахунку. І потім я стояла та дивилася навколо зі скелі в Берґгофі й усвідомила, що помста не звільняє. Тож, стоячи на землі, де колись стояв дім Гітлера, я простила його. Справа не в Гітлері. Я зробила це заради себе. Я відпустила, звільнила частину себе, яка впродовж значної частини мого життя витрачала мою розумову та духовну енергію, аби тримати Гітлера на ланцюзі. І поки я трималася за той гнів, я була закута в ті ланцюги разом із Гітлером, замкнена у руйнівному минулому, у власному смутку. Прощати означає сумувати — за тим, що сталося, і за тим, чого не сталося, — і відпускати прагнення іншого минулого. Приймати життя таким, яким воно було і є тепер. Авжеж, я не кажу про те, що знищення Гітлером шести мільйонів людей є прийнятним. Це сталося, і я не хочу, аби цей факт нищив життя, за яке я чіплялася, за яке боролася попри все.

Капелани підводяться та вибухають теплими оплесками. Я стою на сцені у світлі прожектора та думаю, що ніколи не почувалася такою піднесеною, такою вільною. Я ще не знаю, що мені належить зробити дещо складніше за прощення Гітлера. Є інша людина, якій я ще маю протистояти, простити яку буде значно складніше, — це я сама.

Нашої останньої ночі в Берхтесґадені я не можу заснути. Я лежу без сну в ліжку Ґеббельса. Світло пробивається крізь щілину під дверима, і я можу роздивлятися візерунок виноградних лоз на старих шпалерах, як вони переплітаються та повзуть угору. Tempora mutantur, et nos mutamur in illis. Якщо я змінююсь, то хто я в процесі перетворення?

Я відпочиваю у безсонній невідомості. Намагаюся зрозуміти себе, прислухаюся до своєї інтуїції. Я чомусь згадую одну історію про дуже талановитого єврейського хлопчика, художника. Йому порадили подати заяву на вступ до школи мистецтв у Відні, але він не мав грошей на таку подорож. Він пройшов пішки з Чехословаччини до Відня, де його не допустили до іспиту, тому що він єврей. Він благав. Він дістався так далеко, пішки пройшов усю відстань, чи може він хоча б скласти іспит? Чи