Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Про надію, — сказав Девід. — Про прощення. Якщо священники не вміють говорити про ці речі, якщо не розуміють їх — ми не можемо виконувати свою роботу.

— Чому я?

— Одна справа почути про надію та прощення від проповідника чи людини, що вивчає релігієзнавство, — пояснив Дейв. — І зовсім інша, коли одна з небагатьох з власного досвіду розповідає, як триматися за надію, коли тебе позбавлено всього, коли тебе заморено голодом та покинуто помирати. Я не знаю жодної іншої людини, чиї слова могли би бути такими ж достовірними.

Місяць по тому, коли ми з Белою потягом добираємося до Берхтесґадена з Берліна, я почуваюся людиною найменш компетентною, останньою на Землі, що має право говорити про надію та прощення. Я заплющую очі та чую звук своїх нічних кошмарів — невпинний стукіт коліс. Я бачу батьків: тата, що відмовляється поголитися, мамин відсутній погляд. Бела тримає мою руку. Торкається пальцем браслета, що він подарував мені, коли народилася Маріанна, та який я заховала в її підгузки, коли ми тікали з Прешова, браслета, який я носила щодня. Це мій переможний талісман. Нам вдалося. Ми вижили. Наше життя триває. Проте ні заспокійлива рука Бели, ні поцілунок гладенького золота на моїй шкірі не мають сили пом’якшити сконцентрований у моєму череві страх.

Ми їдемо в одному купе з німецькою парою приблизно нашого віку. Вони милі, пропонують нам пригоститися тістечками, що взяли в дорогу, жінка говорить компліменти щодо мого вбрання. Що б вони сказали, якби знали, що я, сімнадцятирічна, їхала на даху німецького потяга під градом бомб — живий щит у смугастій сукні, примушена захищати нацистські боєприпаси ціною власного життя? І де вони були, коли я замерзала на даху потяга? Де вони були впродовж війни? Чи були вони серед тих дітей, які плювали в нас із Маґдою, коли ми йшли повз німецькі селища? Чи були вони в Гітлер’юґенді? Чи думають вони тепер про минуле, чи заперечують його, як заперечувала я впродовж десятиліть?

Страх усередині перетворюється на інше почуття, палке та загострене — на лють. Я пригадую гнів Маґди: «Після війни я вб’ю німецьку матір». Вона не могла позбавитися нашої втрати, але могла завдати їй удар, могла відплатити тим самим. Часом я поділяла її жагу очної ставки, але не жагу помсти. Моє спустошення проявлялося самогубними поривами, а не смертоносними. Але тепер злість згущується в мені, гнів, несамовитий, наче буря, набирає моці та швидкості. Я сиджу на відстані метра від людей, які могли бути моїми колишніми гнобителями. Я боюся себе, боюся того, на що я здатна.

— Бело, — шепочу я, — гадаю, я вже досить далеко зайшла. Я хочу додому.

— Ти і раніше боялася, — сказав він. — Прийми це, привітай це.

Бела нагадує мені про те, у що я також вірю. Це робота над зціленням. Ти заперечуєш те, що завдає тобі болю, чого боїшся. Ти будь-якою ціною уникаєш цього. А потім знаходиш спосіб привітати та прийняти все, чого найбільше боїшся. І лише тоді нарешті можеш це відпустити.

Ми прибуваємо до Берхтесґадена та беремо таксі до готелю «Цум туркен», який тепер уже готель-музей. Я намагаюся не зважати на зловісні історичні ознаки цього місця та спрямовую погляд на велич природи, на верхівки гір, що здіймаються з усіх боків. Засніжений гірський хребет нагадує мені Татри, де я вперше зустріла Белу, де він неохоче складав мені товариство у протитуберкульозному диспансері.

У готелі нам пощастило добряче посміятися, коли консьєрж звернувся до нас «докторе та місіс Еґер».

— Ми докторка та містер Еґер, — каже Бела.

Готель — наче машина часу, анахронізм. Кімнати досі облаштовані так, як у 1930–1940-х, — з товстими перськими килимами та без телефонів. Нам з Белою виділили кімнату, в якій спав Джозеф Ґеббельс, міністр пропаганди уряду Гітлера. У ній стояло те саме ліжко, те саме дзеркало, ті самі шафа та тумбочка. Я стою у дверях та відчуваю, як руйнується внутрішній мир та спокій. Що це означає, що я стою тут зараз? Бела проводить рукою по шафі, покривалу на ліжку, йде до вікна. Чи історія стискає йому череп так, як мені? Я хапаюся за стійку ліжка, аби встояти на ногах. Бела обертається до мене. Підморгує та починає співати.

— Це... весна для Гітлера та Німеччини! — співає він.

Це пісня «Німеччина щаслива та безтурботна!» з фільму Мела Брукса «Продюсери».

Він витанцьовує чечітку перед вікном, у його руках уявна тростина. Ми дивилися «Продюсерів» разом, ходили на прем’єру в 1968-му, за рік до нашого розлучення. Я сиділа в кінотеатрі в оточенні сотні людей, що сміються. Бела реготав голосніше за інших. Я не могла навіть розтягти губи в посмішці. Головою я розуміла, що фільм сатиричний. Я розумію, що сміх підносить та може підтримувати в лихі часи. Я розумію, що сміх лікує. Але ця пісня зараз, у цьому місці — це занадто. Я гніваюся на Белу — не так через відсутність такту, як через його здатність легко та вдало забувати смуток. Я маю вшитися звідси.

Я вийшла на прогулянку наодинці. Одразу за вестибюлем готелю є стежка, що веде до Берґгофа та «Орлиного гнізда», давньої резиденції Гітлера. Я не обиратиму цієї стежки. Я не подарую Гітлерові задоволення від мого знайомства з його домом, від визнання його існування. Я вже не застрягла на мілині минулого. Натомість я йду іншим шляхом, піднімаюся до іншої верхівки, до відкритого з усіх боків обрію.

Та потім зупиняю себе. От я знову, як завжди, наділяю мертву людину владою відмовити мене від відкриттів. Чи не тому я приїхала до Німеччини? Чи не для того, аби наблизитися до труднощів? Дізнатися, чого ще може навчити мене минуле?

Я йду стежкою з гравію до скромних залишків колись грандіозного маєтку Гітлера, що нависає над урвищем. Усе, що зараз залишилося від будинку, — стара підпірна стіна, вкрита мохом, пошматовані залишки цеглин та труби, що стирчать із землі. Я роздивляюся межигір’я, як, імовірно, і Гітлер колись. Дім Гітлера зник — американські військові спалили його вщент в останні дні війни, не забувши перед тим винести з його льоху вина та коньяк. Вони сиділи на терасі та піднімали келихи, а