Читати книгу - "Приховані гріхи, Світлана Литвиненко"

-… ти зачекай, поки я заберу Софійку і потім ми разом підемо до кафе. Посидимо, поговоримо,- запропонував Ігор, який від хвилювання виглядав трохи розгублено, - а може…, мабуть, не так… пішли зі мною. Разом Софійку заберемо. Бо якщо я тебе тут залишу, то ти знову втечеш. А я цього не можу допустити, а донька-то, яка буде щаслива обійняти тебе.

  Ігор так і не відпустив її руку, почав вести за собою й Емілія перебуваючи ще в якомусь зачарованому стані пішла за ним слідом. Та потім їй дійшло куди вони зараз йдуть і вона різко зупинилася.

-Твоїй дружині це не сподобається,- Емілію навіть здивувало те, що Ігор міг їй таке запропонувати.

-Каміли тут немає, вона не прийшла. Вона відмовилася від доньки. А також Софійка знає…, що вона не її мама,- Ігор сказав все як є.

-І як Софійка це сприйняла?- Емілії стало ще більше шкода дитини.

-Їй було важко та боляче це зрозуміти, можливо, вона до кінця ще цього і не усвідомила,- вони продовжували стояти у холі будинку культури,- Софійка навіть відмовлялася сьогодні виступати, не хотіла збиратися. Я приклав чимало зусиль, щоб переконати її. Говорив, що вона повинна бути сильною, що вона не може підвести  Сергійка… Ну, того хлопчика, який танцює з нею у парі…

-Я пам’ятаю хто це,- кивнула головою Емілія не зводячи очей з Ігоря.

- Врешті-решт Соня погодилася і ми приїхали сюди. Але настрій у неї не покращувався і вона навіть почала плакати, просила, щоб я тобі зателефонував. Хотіла, щоб ти прийшла, а я їй відповів, що ти й так маєш прийти. Я дуже сподівався на це, вірив і не помилився. Відчував, що ти прийдеш. Коли я знаходився за кулісами, то пару разів виглядав до зали з надією побачити тебе. Але не помітив і тоді теж засмутився разом з донечкою. А  воно ти прийшла, щойно Софійка тебе побачила, як настрій у неї поліпшився і вона впевнено продовжувала виступати далі, стала зосередженою... Емо, як ти могла піти?

-Я пішла, щоб ти мав змогу зберегти свою родину,- Емілія сильніше стиснула своєю рукою його,- я повинна була так вчинити, бо так необхідно, бо це є правильно.

-Не можна зберегти те, що вже давно зруйновано. Ми подали на розлучення. І повір, це зовсім не через тебе,- Ігор відвів Емілію у бік даючи можливість пройти запізнілому глядачу до глядацької зали,- мої стосунки з Камілою були побудовані на брехні, на вигоді. Кожен з нас приховував свої негарні вчинки. Так що вже за декілька днів нас мають розлучити.

-Мені шкода, що твоя родина розпалася… моя теж розпалася…

-Не варто ні про що шкодувати. Ми залишимо позаду минуле, щоб побудувати разом щасливе майбутнє. Щойно я уладнаю всі свої справи поїдемо разом до столиці,- Ігорю кортіло їй розповісти про побудовані ним плани, а ще, дуже сильно хотів поцілувати її та розумів, що зараз не той час і не те місце.

-А як же компанія?- поцікавилася Емілія відчуваючи його пронизливий погляд.

-Завтра я вже… відмовлюся від своєї частини. «ЛісБук» буде належати Камілі та… цьому…,- Емілія бачила з яким смутком говорив про це Ігор і вона розуміла, що для нього це означає,- зізнаюся тобі чесно, найважче мені втрачати компанію. Ту справу, якій я присвятив багато свого часу, вклав всього себе. Але я не шкодую, бо тепер зі мною поруч кохана жінка. А роботу я іншу знайду, мені це буде нескладно. Ти і Софійка ні в чому собі не будете відмовляти.

-Я теж піду працювати…

-Ти про це не думай,- Ігор усміхнувся побачивши, який серйозний вираз мало її обличчя.- будеш готуватися до вступних іспитів, а ще турбуватися про Софійку, ну, і звичайно що… про мене. Про свого майбутнього чоловіка…

 Та Ігор не договорив, бо святковий концерт добіг кінця. З глядацької зали почулися бурхливі аплодисменти, а за хвилину глядачі почали виходити. Натовп виглядав збуджено, задоволено…, обговорювали побачене…, а Ігор та Емілія забрали Софійку.

-Ема, ти прийшла,- дівчинка ніяк не могла відірватися від Емілії та ще міцніше її обійняла.- Я тебе не відпущу. Ти ж більше не покинеш мене?

-Обіцяю, що не покину,- Емілія не змогла стримати сліз,- я назавжди буду з тобою.

-Я хочу… я хочу,- Софійка зам’ялася, відступилася назад опустивши голову.

-Доню, що ти хочеш?- Ігор відразу і не зрозумів,- говори сміливіше. Кудись хочеш піти? Чи хочеш, щоб я тобі щось купив?

-Мені нічого не треба купувати, я хочу тільки одного, щоб у мене були мама і тато,- Софійка говорила впевнено.- Я хочу, щоб Ема була моєю мамою.

-Софійко… доню, сонечко... моя ти дівчинка.. це найщасливіша мить у моєму житті,- Емілія почала обіймати та цілувати Софійку, а сльози котилися нестримно з її очей.-  Я понад усе на світі хотіла бути твоєю мамою. Доню, я тебе люблю.

-Мамо, я теж тебе люблю,- дівчинка сяяла від щастя,- і тебе тату я теж люблю.

-І я тебе люблю… люблю вас обох,- Ігор теж розчулився і обійняв їх обох.

-І я вас люблю обох,- додала Емілія.

   А потім вони поїхали до кафе, весело обговорюючи виступ та плани на майбутнє.

-А можна я залишуся з мамою у готелі?- запитала згодом Софійка в тата.

-У мене краще ідея, ми заберемо нашу маму з собою до нас,- сказав Ігор, а потім побачив, що Емілія не зрозуміла куди це «до нас» додав,- вже два дні як я і Софійка живемо у місті в моїй квартирі. Тому зараз ідемо у готель забираємо твої речі, а потім разом  їдемо до нашої квартири. Новий рік теж разом зустрінемо. Заперечень сподіваюся не буде?

-Ні,- відповіла Емілія,- заперечень не буде.

-Ура!- вигукнула Софійка.

  Вже було за північ, коли все нарешті вгамувалося і Емілія вклала спати свою… донечку. Тепер вже свою донечку. Сьогодні сталося те, про що так давно мріяла – її назвали мамою, подумала про себе Ема. І хай вона ще не народила свою власну дитину, але вона вже стала мамою. Це неймовірний подарунок долі, бути потрібній комусь і коли хтось потрібен тобі. Коли ти любиш і твоя любов є взаємною. Емілія сама собі дала обіцянку що буде турбуватися про Соню віднині й назавжди. Що зробить все можливе, щоб ця дівчинка була щасливою, подарує їй радісне дитинство й допоможе обрати правильний шлях у житті. Вона завжди буде на її боці, буде її підтримкою, буде… люблячою матусею.