Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Здійнявся вітер, скуйовдив мені волосся й узявся кидати в обличчя тонкий кусючий туман. Я глипнула на білі гори на півдні. Там панувала осінь, а зима вже в дорозі. Ми йшли понад тиждень. А що, як із рештою команди у Двох Столбах щось сталося?

— Ну, — розлючено кинула Зоя, — і де вона?

Мал підійшов до краєчка водоспаду й визирнув на долину.

— Я гадала, ти найкращий трекер у Равці, — не вгавала Верескунка. — Куди нам тепер іти?

Хлопець потер рукою потилицю.

— Спускаємося з однієї гори, підіймаємося на наступну. Саме так це робиться, Зоє.

— І як довго? — перепитала вона. — Ми не можемо продовжувати так цілу вічність.

— Зоє, — попередив її Толя.

— Звідки мені знати, що ця істота взагалі існує?

— А чого ти чекала? — запитав шуанець. — Гнізда?

— Чому ні? Гнізда, пір’їни, купки ще теплого посліду. Чого завгодно. Хоча б чогось.

Уголос про це говорила лише Зоя, та я відчувала виснаження й розчарування всіх. Толя продовжуватиме йти, аж доки впаде. А от чи довго ще протягнуть Зоя і Горшов, я точно не знала.

— Тут занадто волого для табору, — втрутилась я і показала на лісок позаду плато, де дерева були заспокійливо звичними, з яскравим червоним і жовтим листям. — Ідіть туди, доки зна­йдете якийсь сухий клаптик землі. Розкладіть вогнище. Після вечері вирішимо, що робити. Можливо, настав час розділитися.

— Ти не можеш піти вглиб Шу Хану без захисту, — заперечив Толя.

Горшов нічого не сказав, лише тицьнувся носом у кицьку й намагався не зустрічатися зі мною поглядом.

— Ми не мусимо нічого вирішувати просто зараз. Ідіть і розкладіть табір.

Я обережно підійшла до краю плато, де стояв Мал. Від погляду на урвище паморочилося в голові, тож я просто дивилася вдалину. Здавалося, що, примружившись, я бачу випалене поле, де ми відігнали злодіїв, але, можливо, це були просто ігри моєї уяви.

— Перепрошую, — сказала нарешті.

— Не варто. Наскільки нам відомо, жар-птиці може взагалі не існувати.

— Але ти в це не віриш.

— Ні, та, можливо, нам не судилося її знайти.

— У це ти теж не віриш.

Хлопець зітхнув.

— Отакий із мене гарний солдат.

Я поморщилася.

— Тобі не слід цього казати.

— Аліно, якось ти підклала мені в черевики гусячий послід. Я можу дати раду поганому настрою. — Він глипнув на мене. — Нам усім відомо, який тягар ти несеш. І ти не мусиш нести його самотужки.

Я похитала головою.

— Ти не розумієш. Просто не можеш.

— Можливо. Але я бачив солдатів у своєму загоні. Ти накопичуєш увесь гнів та смуток. І кінець кінцем вони переливаються через край. Або ти тонеш у них.

Мал уже розповідав мені те саме, коли ми прибули до шахти, і він зауважив, що решті теж слід посумувати зі мною. Мені це так само було потрібно, навіть якщо цього не хотілося визнавати. Я не мусила залишатися сама. І він мав рацію. Я справді почувалася так, наче тонула, страх змикався наді мною холодними водами крижаного моря.

— Це не так просто, — озвалася я. — Я не така, як вони. Ні на кого не схожа. — Повагавшись, я додала: — Крім нього.

— Ти нітрохи не схожа на Дарклінґа.

— Схожа, навіть якщо ти цього не бачиш.

Мал вигнув брову.

— Бо він могутній, небезпечний і вічний? — Він сумно засміявся. — Скажи-но мені, чи Дарклінґ зміг би пробачити Женю? Або Толю з Тамарою? Або Зою? Або мене?

— Для нас усе інакше, — пояснила я. — Складніше довіряти.

— У мене для тебе є новина, Аліно. Це для всіх непросто.

— Ти не…

— Знаю, знаю. Мені цього не збагнути. Я просто знаю, що неможливо жити без болю, довго чи коротко. Люди зраджують. Тобі боляче, й ти завдаєш болю у відповідь. Але що Дарклінґ зробив із Женею? З Баґхрою? Що намагався зробити з тобою за допомогою цього нашийника? Це слабкість. Він наляканий. — Мал подивився на долину. — Можливо, мені ніколи не зрозуміти, як це — жити з твоєю силою, але я знаю, що ти вища за це. І всім це відомо, — додав він, кивнувши в той бік, де інші мали розкласти табір. — Саме тому ми тут, б’ємося пліч-о-пліч із тобою. Саме тому Зоя і Горшов скиглитимуть уночі, але назавтра залишаться.

— Думаєш?

Він кивнув.

— Ми всі поїмо, поспимо, а тоді подивимося, що буде далі.

Я зітхнула.

— Просто продовжимо йти.

Хлопець поклав руку мені на плече.

— Ти йдеш уперед, а впавши, знову підводишся. Та якщо більше не зможеш, дозволь нам понести тебе. Дозволь мені понести тебе. — Він забрав руку. — Не засиджуйся тут надто довго, — попросив він, а тоді повернувся і розмашистим кроком рушив на інший бік плато.

«Я більше тебе не підведу».