Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дім для Дома 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім для Дома"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дім для Дома" автора Вікторія Амеліна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 86
Перейти на сторінку:
мною вже біжать і небезпечно пахнуть якісь люди...

— Може, його цей, пристрелити? Він зараз перелякає тут всіх.

— Та ні, ну ми що, звірі? Це ж пудель.

— Так що, у мішок і все. Скажемо, якщо що — скажений. Пам’ятаєш, бомж...

Двері відчиняються.

— Що тут... — так, це Мисливець.

Охоронці перед ним вибачаються — тут, розумієте, пес бездомний.

А Вадим дивиться на мене і каже:

— Це мій. Дякую, що знайшли. Вас хіба не попереджали, що пес зі мною?

Охоронець бурмотить щось у рацію. Псам вхід заборонено, але мисливцям можна все. Нас залишають у спокої.

Мисливець зачиняє двері й раптом замахується:

— Був би ти мій, я б тобі з задоволенням надавав. — Такі тут уявлення про приватну власність. Втім, Вадим опускає руку. — Я кому сказав дома бути? І вона в мене теж отримає. Треба знайти твого Бориса, так... Але я його років десять не бачив. Чи більше?

Вадим ще щось бурчить, та я не знаю відповідей на його запитання.

Я досліджую новий прихисток. Кріселка шкіряні, ліжко велике — помістимось. І чистотою пахне — дешевими хімікатами, якими нічого не змиєш. Вадиму має подобатися. Килим просякнутий куривом і рясно политий спермою — дорогий український готель. А це... Хоч я й Той-Хто-Не-Вмів-Полювати, я все-таки тямлю щось: на ліжку — рушниця. Вона захована у чохлі, та ж я чую — порох, спеціальні мастила... Мені стає моторошно, а Мисливець усе стовбичить біля вікна й просторікує. Він наче п’яний, хоча алкоголю в крові й немає.

— Ти маєш забути все, — пояснює недоречно, — не бачити качку, не чути ніяких «кру-кру». Хоча «кру» це ж журавлі? Ай, та яка різниця! І в журавля поцілити можна, і в... У тебе, — він регоче. — Як вважаєш, можна полювати на пуделя?

І Вадим дістає рушницю з чохла. Оптичний приціл.

— Думаєш, п’яний? Я на роботі не п’ю. Просто веселий, — він ховає рушницю, й закурює. Курить у ліжку, говорить — про полювання й сестру, що вважає його убивцею.

Дзвонить мобільний — Мисливець сіпається. Мабуть, це воно — ті самі «дальнейшие распоряжения», яких він чекає в номері на останньому поверсі в готелі з назвою «Україна».

Але ні, він кричить щось у слухавку про Бориса. Нарешті. Певно, Господар ось-ось мене забере.

І раптом я розумію: більше за все на світі я хочу... Я хочу опинитись у Львові. Я хочу бути в будинку на вулиці Лепкого. Щоб радіо тихо-тихо казало ш-ш-ш, і запах подушки під сивою головою. І наші прогулянки: прямо, тоді наліво і — провалитись на глибину. Та цього ж тепер не буде. Не буде? Мене нудить. Перед моїми очима і носом так, ніби це відбувається зараз: парк, і біжить за мною старий із надто хворим для бігу серцем: «Дом! Доміку!» Хай мені бультер’єр, що я роблю тут, у готельному номері з вбивцею? Чому я повинен вертатися до Господаря?

Люди на площі співають щось — чути навіть крізь зачинені вікна. Людям, здається, весело там, внизу. Весело — і вони ще називають це революцією.

А я тепер поїду в Новерськ. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола... Мисливець кладе мобільний назад, на тумбочку, і — мовчить. Чому він мовчить? Мисливець відчиняє вікно: люди на площі співають ще голосніше. Я чув цю пісню з вікна «гвардійської» школи, ще тоді, коли в ній працювала й співала по понеділках Оля. Слідкувала, аби ніхто не сміявся... Люди гарно співають. Можливо, навіть його не існує більше, того Новерська? Можливо, коли Господар розібрав на цеглу всівсі заводи, і дитсадок, і школу, то залишився тільки його великий новий будинок — і так Новерськ зник. Є місця, повернутись у які неможливо. Ймовірно навіть, інших місць просто немає.

— Нема твого Борьки, псино. Розбився. Ще в 92-му. Навіть... смішно. Ну нічого, невдахо, будеш жити зі мною. Мені подобається, як ти мене слухаєш.

Була ніч. Мисливець мовчки курив у вікно і дивився телевізор з вимкненим звуком — там, у телевізорі, були всі ті самі люди, що і внизу, на площі, тільки іноді оператор вихоплював їхні обличчя. Мисливець усе вглядався в них і курив, а люди все співали. І врешті Вадим теж почав тихо, ледь чутно підспівувати. Ніхто, крім мене, не чув того співу і, якби я розповів, мабуть, не повірив би. Тільки гвинтівка мовчки лежала між нами. Він не мисливець, ні, — інше слово.

Півночі ввижається мені під готельною стелею кришталева чехословацька люстра, привезена Господарем з неіснуючої держави. Господаря теж, як тої держави, як ще багатьох держав, — більше нема. Він помер. Давно, ще в дев’яностих. Нарешті дійшло. І я відчуваю полегшення. Що я за пес? Неправильний.

Вранці я прокидаюся першим. Тиша. Тільки мете внизу — двірники чи вітер. Телевізор і далі працює беззвучно. Новини-новини-новини. Цікаво, чи дивляться там, у Львові? Напевно ж, дивляться. Чи слухають радіомушлю. Ш-ш-ш. Разом нас багато. Ш-ш-ш. Ні брехні! Ш-ш-ш. Ні слава, ні воля. Ш-ш-ш...Люди махають у камеру. І мені здається на мить... Я наближаюся до екрана. Ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис. Але ця дівчина, хіба це не?.. Ця недоречна усмішка, і очі — ще досі дивні. Дівчина мружиться, ніби хоче побачити крізь екран мене — загубленого свого собаку. Вона ж, мабуть, сумує за мною, шукає мене, як колись ключ. Я стрибаю на двері, я мушу їх відчинити, я мушу піти — і сонний Вадим мене випускає.

— Ну йди, псино, йди. Скажу охороні, щоб тебе привели назад. Не гуляй довго. Там чорт зна що твориться.

Він ще, здається, бурчить про те, як люди забруднили площу внизу, і все місто, і всю країну. Та я вже його не слухатиму. 

Воля

 На площу падає сніг. Цього разу, здається, уламки замерзлого Дунаю. Сніг слабкий, та перш ніж розтанути, накриває собою Київ, як друга. І минуле ховається, немає його — можна писати історію наново. Звісно, це тільки ілюзія. Все за зиму загостриться і залишиться. Під сніжним теплом теперішнє тільки краще в’їдатиметься в асфальт. І навіть якщо вирвати й наново скласти бруківку — історії переплутаються, але не щезнуть.

У Києві сніг і люди — злітаються саме сюди, на площу, над якою чекає в готелі Вадим. Кутаються в яскраві шарфи й старомодні хустки, теж мовчки курять біля

1 ... 76 77 78 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім для Дома», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім для Дома"