Читати книгу - "Вода, павутина"

От і зараз, коли я добряче постарів, коли трохи розмірковую про ті казки, завжди думаю, що добре мати крила, чи бути дуже сильним, чи розуміти, що говорять тварини. Тепер, коли я деколи стаю виключно своєю головою і чую себе, як дихаю в каструлю, мені здається, що я би міг чути розмову деяких тварин. Серйозно. Це дивно, але доки ви не пробували, не кажіть, що це неможливо. Коли я перетворююся на ту свою круглу головегу і дихаю, як в каструлю, я нічого іншого не чую, крім свого дихання. Але думаю, що міг би чути і розуміти мову тварин. Шкода, тут біля мене точно нема тварин, і я не можу перевірити, розумію я їхню мову чи не розумію. Хоча мені здається, але, певно, тільки здається, що недавно пролетів якийсь метелик. Хтозна? Може, я зрозумію його, якщо він заговорить.

Біля вікна

День був сонячний і, як всі говорили, загребців цього року чекає гарна погода на свято Всіх святих. Дамір і Мала Пречиста, на жаль, не сміли навіть думати про нову прогулянку. Хоча Циліка й виходила з хати, але несподівано поверталася і від збудження, спричиненого Ітиним завтрашнім весіллям, постійно щось забувала. Ні Мала Пречиста, ні Дамір не могли встежити за її пересуваннями і тому вирішили краще причаїтися в Даміровій кімнаті. Попри те, що вони могли розмовляти, не розтуляючи рота, Мала Пречиста про всяк випадок сховалася за образом Діви Марії і звідти уважно пильнувала, щоб, бува, не прочинилися двері кімнати. Циліка нарешті крикнула Віліму, що йде до дівчат допомогти «попрятати в Задрузі і повісити фіранки». Обоє полегшено зітхнули.

— Скажи, коли ти був малим, молодшим, як би то сказати, дитиною, ким ти хотів стати? Кимось же ти хотів стати.

— Так.

— Скажи! Скажи мені!

Не відразу відповів. Пречиста не вгавала. Йому навіть здалося, що вона нетерпляче стукнула по склі образу.

— Спочатку я хотів стати кухарем.

— Ох, ти би був Маленьким Муком і Кухарем карликом Носом в одній особі! Тепер мені зрозуміло, чому тебе вкусив гусак.

— Прошу?

— Та нічого, це я так, про себе…

Дамір зібрався з думками.

— Потім хотів… Хотів стати годинникарем.

Відчув, що вона заспокоїлася і уважно його слухає.

— Годинникар? Чудово. А чому?

Мовчав, йому не подобалося, що вона випитувала його так, як, за його спостереженнями, дорослі люди випитують дітей. Вона це відчула. Спробувала виправити помилку.

— Тобто мені дуже подобається це ремесло, але мене цікавить, чому саме ти його вибрав.

Дамір оцінив її інтонацію. Здалося йому, що цього разу все було гаразд.

— Годинникар? Бо годинникарі мали гарні майстерні, в яких працювали. Бо мали справу з коліщатками — маленькими, ледь помітними. Бо лише вони використовували потужні світла. Бо було чути цокання, тіктакання в їхніх майстеренках.

— Гарно, тааак… А чого ти так говориш, ніби їх вже нема?

— Певно, є, але їх наче більше нема тут. Зникли з маленьких вулиць. А вони були. Багато.

— Так, ти правий. Чекай, я перевірю дещо. Точно. Невдовзі попрощаєтеся з останнім годинникарем у Загребі. І не тільки годинникарем. І з канатником, парасольником, ковдрівником, гострильником, чоботарем… Найдовше вам будуть потрібні аптеки. І магазини здорової їжі.

Дамір злякався.

— Коли? Чому?

— Не бійся, не так скоро, як ти думаєш. Але скоро, якщо рахувати за моїм часом.

— Твоїм часом?

— Так. Моїм часом.

— Ну так. Ти багато знаєш про час. Виходить, що й ти насправді свого роду годинникар.

— Ні, але в нас є годинникар в близькій родині. Дуже кваліфікований годинникар.

Вона махнула ручкою.

— Облишмо мене. Про тебе мова. Скажи, це всі причини, через які ти хотів стати годинникарем?

— Ні. Мені подобалося, що люди заходять до майстерень годинників занепокоєні, а виходять загалом задоволені.

— І?

— І тому, що уявляв собі, як я сиджу на годинникарському стільці, зробив усю роботу, всі пішли задоволені, я відклав той, ну той апарат, що мав на оці, поволі кручуся на тому рухомому стільці, годинники навколо мене цокають, цокають, цокають, а я крізь вітрину майстерні дивлюся, як проходять люди. І вони не знають, що я відмірюю їм час.

— Так, це схоже на роботу мого сина…

Обрубала речення, задумалася і, стишена, дала йому знак, щоб він замовк.

Тоді підвела голівку, показала ручкою кудись ліворуч і спокійно сказала:

— Там, насправді не так далеко звідси, на тій Савській дорозі, під час великої повені втопився один старий годинникар. В останню путь його провели годинники. Цоканням.

Обоє мовчали якийсь час і, дихаючи в унісон, приєдналися до вічного звуку годинників, які провели старого годинникаря. Першим озвався Дамір.

— Скажи, а ти хотіла бути кимось іншим, кимось іншим… ніж тим, ким ти є.

— Не знаю. Мені здається, що всі роботи важкі. Інколи мені здається, що моя не така вже й важка.

— Але щось же ти точно хотіла. Я не вірю, що ти ніколи нічого не хотіла.

— Та я не конче хотіла чимось іншим займатися, але дещо таки сильно хотіла. Цього ніколи-ніколи не кажи нікому. Найкраще буде, якщо ти забудеш відразу, як тільки почуєш.

Дамір чуйно нашорошив вухо.

— Я би хотіла ходити на високих каблуках. І трохи влаштовувати розваги з гарбузами в Ніч відьом.

Тільки рота роззявив. Те, що він почув, було настільки дурним, що він без зусиль в той же момент забув і своє питання, і її відповідь.

* * *

Відошич сидів сам у своєму кабінеті і слухав, як підбори його секретарки цокають по підлозі сусіднього приміщення. Звук його дратував, але зарадити цьому неможливо. Спробуй скажи щось проти жіночого взуття… Мобінг.

Його гризло відчуття, що він ані на сантимент не просунувся у розслідуванні, мав потребу когось про щось запитати, тому врешті бодай виправив брехню, якою нагодував Давидову маму: зателефонував колегам з вулиці Прометної, які вели Давидову справу. Йому відповіли, що жодної нової інформації про чорний автомобіль нема, але вони інтенсивно над цим працюють.

Устав, йому закортіло відкрити нижню шухляду, але передумав. Повернувся за стіл, увімкнув комп’ютер і вперше за цей день просяяв. Надійшов звіт судового психолога під назвою:

Портрет