Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Поговорити з Харитоном вийшло лише у п'ятницю за досить спрогнозованих обставин. Проте... Я й не намагалася зробити це раніше.

У середу після посиденьок із друзями, які я дозволила в нашій квартирі винятково з нагоди Різдва, вирішила не псувати, ні собі, ні людям настрій. У четвер зранку Харитон поспішав на роботу, ще й Гаврюшу віз на автовокзал. Навіщо ж затримувати людину? А ввечері у нього був корпоратив, з якого він, буквально, приповз посеред ночі... У п'ятницю зранку на похмілля я зжалилась над ним, а вечір цього дня просто надумала зробити спокійним і звичним. Мій чоловік приніс мені квіти — цього разу білі, що сніг, троянди з хризантемами... Ми вечеряли вдвох при свічках. Потім сіли дивитись новорічну мелодраму з домішкою комедії... В цілому вийшла така собі ілюзія гармонійного життя.

Але у тім, що це ілюзія — я вже не сумнівалась. І хоч прийняти цей факт було важко, та в мене вийшло. Я змирилась...

І от Харитон здався першим.

— Кохана, я не розумію, чому ти досі мовчиш? Чому нічого не питаєш? — руйнує він ідеальну картинку, щойно ми додивилися кінострічку та дожували весь попкорн.

— Ти про що? — удаю, що не розумію.

— Про те, що Гаврик проговорився. Він приїхав до нас без мого відома, тож я не встиг його попередити... Ти б мала вже давно запитати мене, чому...

— ...Чому ти мені збрехав? Про Київ і про день народження твого брата? — продовжую замість нього думку.

На Харитоновій мармизі оселяється гріховна тінь. Він вдає з себе мученика.

— Так... Я намагався ці дні тебе уникати, але сьогодні вже знудився так робити. Я... Я скучив за тобою...

Спостерігаючи за швидкісними фінальними титрами на великому екрані, сиджу з кам'яним обличчям, але подумки посміхаюсь.

Що ж. Я так і думала, що так буде.

— Якщо ти мені збрехав, то, гадаю, на це були свої причини. Адже так?

Здивувавшись такій репліці, Харитоша мружиться.

— Так... Все так, але... Я все можу пояснити! — запевняє брюнет зі стильною зачіскою, хоча на це нема потреби.

— ...Не треба, — перебиваю його. — Ти ж зробив це навмисно. Отже, так тобі було треба.

Харитоша, очманівши, завмирає.

— Так... Так! — оживає відморожений на всю голову кадр, на якого я не дивлюсь і дивитись на якого не палаю бажанням. — Кохана, ти маєш рацію. Просто я. Я... Я хотів тобі зробити сюрприз. Ще один. А Марфа... Марфа була не в курсі і ледь все не зіпсувала, — недолуго вдається у пояснення.

— І що з цього? Саме тому вона ігнорувала нас всі вихідні? Ну то байдуже на Марфу. Я її заблокувала... — спокійно слідкую за нескінченними титрами, так і не подарувавши жодного позирку на свого благовірного.

Збитий з пантелику, геть нічого не петраючий Харитон, в черговий раз не знаходить слів для свого коментування ситуації. Та все одно намагається щось сказати:

— Кохана...

— ...Нічого не кажи. Збрехав, то й збрехав. Що тут такого? Я ж у тебе, як ти завжди кажеш своїм друзям, ідеальна дружина, а такій негоже мізки довбати чоловіку та концерти влаштовувати. Хіба ні?

— Так... Маєш рацію, — белькоче, вкотре вражений, Харитон. І додає, щойно хоч трохи приходить до тями: — Бубочка, ти в мене неймовірна! Ти найкраща!.. Однак, ймовірно, я все ж тобі поясню. Щоб надалі між нами не було недомовленостей та ситуацій, як от... Як ці, що були в останній тиждень.

Зглитнувши нервово слину, зціплюю зуби, щоб ніяк не реагувати на такі зухвалі слова. Емоції вирують, але десь там — глибоко... Еге ж! "Щоб надалі не було недомовленостей"! Аж смішно...

— То пояснюй, як хочеш, — даю дозвіл на брехню, бо говорити чесно, як показує життя, Харитоша не вміє...

— Отже. Ти ж пам'ятаєш, кохана, що нашу квартиру подарували нам мої батьки на весілля? — заходить темноокий здалеку.

— Звісно, — непомітно хмикаю. Як же мені забути про цей відомий факт? Цією квартирою скільки разів дорікала Харитона Марфа й батьки його в якості відплати за таку щедрість вимагали багато чого...

— А пам'ятаєш, як на першу нашу річницю подружнього життя батьки подарували нам шикарний відпочинок у Карпатах? Два тижні серед зимової тиші гір. Релакс у гарячих чанах. Романтичні вечори біля каміна з неймовірними краєвидами... Що за чарівні часи! Завжди згадую з насолодою.

— Так. Це був... приємний час... І що з того? — на відміну від натхненної промови свого чоловіка, згадую про події минулого здержливо.

— Подарунки з розмахом не в новинку, тож на три роки з нагоди нашого весілля батьки знову схотіли нас ощасливити. Мій батько... Він придивився один ресторан і планує його викупити, щоб віддати в моє розпорядження, — повільно сповіщає мене хитрун, пильно наглядаючи за моєю реакцією.

— О! То ти щодо ресторану? Мені Марфа щось таке писала, але я не сприйняла її інформацію, як щось важливе, — кажу більш емоційно, знайшовши чоловічі очі своїми. І глибина темряви, яку я надибую, щипає моє серце, що мороз ніжну шкіру в самому розпалі зими... Від цього мороку стає бридко. Хочеться відсахнутися від нього, щоб він зник...

Харитон тієї ж миті напружується. Дихає острахом...