Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Ранок був тихим. Сонце вже високо піднялося в небі, але Евсун тільки прокинулася. Втома ще не відпускала її, але вона змусила себе встати, одягнути халат і спуститися вниз.

На кухні вона застала Нісу, яка готувала сніданок. Запах свіжої кави заповнював приміщення.

— Нісо, — тихо промовила Евсун.

Дівчина одразу повернулася до неї:

— Пані Евсун?

Евсун зітхнула, провела рукою по волоссю й, набравшись сміливості, сказала:

— Я б хотіла поговорити з тобою.

Ніса поставила чашку на стіл і уважно подивилася на неї:

— Я слухаю вас.

Евсун опустила погляд, ніби їй було трохи ніяково.

— Останнім часом я дуже тиснула на тебе. Мені було важко, але це не виправдовує моєї поведінки. Пробач.

Ніса здивовано моргнула, але потім тепло посміхнулася:

— Та що ви, пані Евсун, не треба вибачатися…

— Давай без “пані”, просто Евсун, — м’яко перебила вона.

Ніса кивнула, а Евсун продовжила:

— Мені треба поїхати в маєток. Якщо Емір дзвонитиме, скажеш йому, що я там.

— Добре, не хвилюйтесь.

Коли Евсун приїхала в маєток, на подвір’ї її зустрів Левент. Його обличчя проясніло, коли він побачив сестру.

— Евсун! — Він міцно обійняв її.

Вона теж стиснула його у відповідь, відчуваючи знайоме тепло рідної людини.

— Брате…

— Як ти? — Левент уважно оглянув її, помітивши, як вона сяє. — Бачу, вся світишся.

Евсун усміхнулася:

— Дуже добре, брате. А ви як?

Усмішка Левента швидко зникла, і в його очах з’явилося щось важке.

— У нас не дуже… Я маю тобі дещо сказати. Це важливо.

Евсун відчула, як її серце стислося.

— Левенте, все добре? Це щось пов’язане з мамою?

Він опустив очі.

— Так…

Вони піднялися до кімнати Айше.

Жінка спала, а біля неї сидів лікар, пильно стежачи за її станом. Евсун відчула, як холодний страх охопив її.

— Левенте… що з мамою? — прошепотіла вона.

Брат довго мовчав, ніби не наважуючись сказати правду.

— Евсун… Я не знаю, як тобі це сказати… — Він глибоко вдихнув. — Мама невиліковно хвора.

Світ потемнів перед її очима.

— Ні… Це не може бути правдою…

Занадто пізно. Темрява накрила її, і вона знепритомніла.

Евсун прокинулася в знайомій кімнаті. Голова розколювалася, а в шлунку все переверталося. Вона сіла на ліжку й ледь встигла добігти до ванної — її знудило.

Левент стояв біля дверей, схвильовано дивлячись на неї:

— Ти як? Тобі зле?

Евсун витерла губи й повернулася до нього.

— Зранку все було нормально… Але зараз не про мене треба думати, — голос тремтів. — Левенте, ми повинні зробити все можливе. Знайди найкращих лікарів, мама має одужати!

Левент опустив голову, але тихо відповів:

— Вона одужає.

Хоча він сам у це майже не вірив.