Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Так поспішав, що он аж штани подер! — показували в натовпі на чорну смугу, що матлялася на суку дерева.

— Він живий? Живий? — кричав Маєвський.

— Та наче живий!

Поки в натовпі балакали про те, хто б це міг стріляти у славетною англійця і як таке могло статися у Сумах, де стріляли останній раз на таємній дуелі років двадцять тому, я підійшов ближче до дерева. Лізти на нього було зручно, гілки наче драбина. Так само було і злізати, а те, що стрілець подер одяг, свідчило — або поспішав, або був незграбний. Ну, і смуга тканини дивувала, блискуча, наче з фрака якогось. Хто це в такому по деревах лазить?

— Пропустіть! Пропустіть! — до готелю під’їхало авто.

— Це начальник корпусу! — одразу з’ясували в натовпі. До авто вивели Гольмца, живого, але дуже слабкого, його більше несли під руки, аніж сам ішов. Повезли до лікарні у супроводі кількох озброєних кадетів, бо поліцію вночі хіба добудишся. Поліція прибула лише за півгодини, коли вже головний натовп перейшов до лікарні. Туди і граф побіг, а я залишився біля готелю. Встиг відірвати шматочок смуги, що висіла на дереві. Десь я таку тканину вже бачив, аж на дотик вона була мені знайома.

— Іване Карповичу? — я озирнувся, а шматок устиг сховати.

— О, Миколо Ісидоровичу, — побачив Хомутинського, який буз розгублений і виснажений.

— Та що ж це таке робиться, Іване Карповичу? Мало того, що викрали діамант, скандал на всю імперію, так тепер і стріляли у славетного англійського сищика! Це ж взагалі на всю Європу ганьба!

І де, в тихих, провінційних Сумах. Куди котиться світ? — зітхнув він.

— А що там із Гольмцом? Живий?

— Живий. Але поранений серйозно. Лікарі кажуть, що аби куля пішла на сантиметр убік, то був би мертвий. Поруч із серцем пройшла.

— Він сам що розповідає?

— Встиг сказати, що почув, як у вікно щось стукнуло. Мабуть, камінець. Він підійшов подивитися, а тут постріли. Хтось не хоче, щоб діамант знайшли, то заради цього пішов на такий зухвалий злочин. Але це не завадить великому сищику.

— Ви думаєте, що Гольмц таки знайде діамант? — прикушую я губу і сам на себе дратуюся, бо заздрю. Як хлопча дурнувате.

— Так. Він сказав, що вранці обов’язково вкаже, де діамант, — впевнено каже Хомутинський. — Прикажчик Павла Івановича Харитоненка поїхав до банку. Я наказав відчинити серед ночі, щоб видати необхідну суму.

— А чому він зараз сказати не може, чому до ранку тягне?

— Каже, що не встиг додумати все, що збирався. Але до ранку обіцяє обов’язково розкрити викрадення «Зірки Сходу».

— Йому хоч знову не завадять?

— Ні. У лікарні його охороняють двоє поліцейських і четверо кадетів зі зброєю. Вікно шафою затулили. Він у безпеці. Але така ганьба оце все, що сталося! Запросили людину і не вберегли. Жах!

— А як цей Гольмц узагалі погодився сюди їхати?

— Та як, він був проїздом у Харкові, почув про нашу біду і звернувся телеграмою з пропозицією допомогти. Місцеві поліцмейстер з начальником корпусу сумнівалися, але племінник полковника виявився палким прихильником Гольмца, як і мій Боря, то переконав, що таким збігом обставин треба обов’язково скористатися. Ми запропонували йому триста рублів гонорару, щоб просто вивчив справу. Зовсім небагато, з огляду на його славу по всьому світі, але він погодився. Сказав, що його більше цікавлять таємниці, аніж гроші.

Я тільки головою кручу. Триста з банку взяв, сто з Маєвського, може, ще когось потрусив, завтра ще десять тисяч від Харитоненка отримає, і гроші його не цікавлять! Ну дива! Безсрібник знайшовся!

— Звісно, якщо діамант буде знайдено, ми заплатимо ще і від банку нагороду, бо це ж врятує нас від великих витрат на покриття страхового випадку, — додає Хомутинський, наче думки мої читав. — Піду трохи посплю. Ніг під собою не відчуваю, а завтра важливий день.

Він пішов у готель, той самий «Гіперіон», а я до лікарні. Коли назустріч Маєвський біжить. Аж сяє від щастя.

— Графе, ви куди?

— За особистим дорученням пана Гольмца! — гордо відповідає мені Маєвський і навіть не зупиняється. Доводиться мені за ним бігти.

— А що за доручення?

— Це цілковита таємниця!

— Графе, невже ви мені не довіряєте? — дивуюся я, а сам же бачу, що Маєвський аж трясеться, так хоче мені розповісти, що йому доручено зробити.

— Ну, добре, Іване Карповичу, я скажу, та тільки це мусить залишитися між нами! — каже він, зупиняється і дивиться мені в очі строго.

— Так точно! Це вже не звольте хвилюватися! — я вдаю дурня. Коли в конторі служив, так це часто доводилося робити, то й виходило легко. А зараз звичку втратив, так-сяк зобразив.

— Пан Гольмц доручив мені дізнатися, коли прибуває ранковий потяг із Харкова.

— А навіщо це йому?

— Каже, що чекає на важливого листа.

— У справі?

— Мабуть. А тепер вибачте, я поспішаю, — і побіг. Чого бігти, спитай у місцевих, вони знають. Але граф не з тих, хто спочатку думає, а потім робить. То помчав. До вокзалу не дуже близько, але де серед ночі візника візьмеш? Треба пішки.

Я прийшов до шпиталю, знайшов лавку неподалік і всівся. Натовп поступово розходився, скоро залишилися тільки два поліцейських на вході до земської лікарні. Кадети, мабуть, усередині чергували. Побачив, як приторохтіла машина начальника корпусу. З неї якась жінка вийшла, у якій я впізнав Ксенію Дмитрівну Пяльцеву. Співачка приїхала провідати пораненого англійця. Коли виходила, я її перестрів і спитав про банан.

— Який банан? — здивувалася вона.

— Що у шухлядці був, поруч із діамантом.

— А, він теж зник... — вона б, може, ще щось розповіла, але тут вибіг її імпресаріо, пан Пфальц.

— Ану пішов звідси! — гримнув гнівно, але тримався на відстані, запам’ятав мене.

Я відійшов, щоб скандалу не робити. Тільки Ксенія Дмитрівна поїхали, як прибіг захеканий Маєвський. Від нього я дізнався, що потяг із Харкова прибуде об одинадцятій. Граф побіг доповісти про це англійцю. Коли вийшов із лікарні, то розповів, що Гольмц притомний, тримається добре, дізнався про потяг і влігся спати.

— І що, завтра діамант знайде чи ні?

—