Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Сидячи глибокої ночі без сну, Лів проглядає товсті стоси паперів, знов і знов перевіряючи інформацію. Начепивши окуляри на ніс, вона продивляється інтернет. Нарешті після п’ятої години ранку вона знаходить те, що шукала, і дякує французам за їхню ретельність, з якою ведеться реєстрація актів цивільного стану. Тоді вона відкидається в кріслі й чекає, доки прокинеться Мо.

— Є спосіб відірвати тебе від Раніка на ці вихідні? — питає вона, коли Мо з’являється у дверях із заспаними очима і чорною кучмою розкуйовдженого волосся на плечах. Без жирної чорної підводки її обличчя виглядає несподівано рум’яним і дуже вразливим.

— Я не хочу на пробіжку, ні, дякую. Узагалі не хочу проливати піт.

— Ти ж колись вільно розмовляла французькою, так? Хочеш поїхати до Парижа зі мною?

Мо ставить чайник.

— Це ти в такий спосіб намагаєшся мені сказати, що переметнулася до іншого табору? Бо хоч я й люблю Париж, на дівчат мене поки що не тягне.

— Ні. Це я в такий спосіб кажу, що мені вкрай потрібна твоя чудова розмовна французька, щоб побалакати з одним чоловіком вісімдесяти років.

— Мій улюблений відпочинок на вихідні.

— А я можу організувати нам номер у поганенькому однозірковому готелі. І, мабуть, цілий день шопінгу в «Галереї Лафаєтт». Суто пороздивлятися.

Мо обертається і кидає на неї косий погляд.

— Хіба я можу відмовитися? То коли їдемо?

22

Лів зустрічається з Мо на вокзалі Сент-Панкрас о п’ятій тридцять вечора. Побачивши подругу, яка з цигаркою в руці стримано махає їй з-під стін кафе, Лів відчуває безсоромне полегшення від того, що їде звідси аж на два дні. Два дні подалі від смертельної тиші Скляного будинку. Два дні без телефону, який уже здається Лів по-справжньому радіоактивним: чотирнадцять різних журналістів залишили повідомлення різного ступеня люб’язності в неї на автовідповідачі. Два дні подалі від Пола, саме існування якого стає живим нагадуванням про всі її помилки.

Минулого вечора вона виклала свій план Свенові, і він миттєво зреагував:

— Тобі це по кишені?

— Мені зараз ніщо не по кишені. Я перезаклала будинок.

Його мовчання було наче сіль на рану.

— Я не мала вибору. Адвокатська фірма вимагала гарантій.

Витрати на юридичні послуги з’їдають геть усе. Один лише судовий адвокат обходиться в п’ятсот фунтів на годину, а він іще навіть не виступав у суді.

— Усе буде добре, щойно я відсуджу свою картину, — бадьоро каже вона.

Вечірній Лондон купається в тумані. Сідаючи, сонце пронизує жовтогарячими спалахами брудно-пурпурове небо.

— Сподіваюся, я не відірвала тебе від важливих справ, — каже Лів, коли вони займають місця.

— Хіба що вважати такою щомісячну співанку в будинку престарілих, — Мо кладе перед ними стос глянцевих журналів і шоколад. — Але зміна струнного супроводу до пісеньки про розвішене прання на лінії Зіґфріда[60] мене навряд чи здивує. То що це за чоловік, із яким ми маємо зустрітись, і як це стосується твоєї справи?

Філіпп Бессетт — син Орельєна Бессетта, молодшого брата Софі Лефевр, пояснює вона. Той Орельєн жив у «Червоному півні» в роки окупації. Він був там, коли заарештували Софі, і залишався в місті кілька років по тому.

— Якщо хтось і знає, як зникла картина, то це він. Я розмовляла з завідувачкою будинку престарілих, де він зараз мешкає. Вона каже, що з ним можна поговорити — розум у нього й досі ясний. Та доведеться приїхати особисто, бо він зовсім оглух і не може розмовляти телефоном.

— Що ж, рада буду допомогти.

— Дякую.

— Але, знаєш, насправді я не розмовляю французькою.

Лів різко обертається до неї. Мо розливає червоне вино з маленької пляшечки в пластикові чашки.

— Що?

— Я не розмовляю французькою. Утім я добре розумію старече белькотіння, тож, мабуть, про щось і дізнаюся.

Лів обм’якає в кріслі.

— Та жартую. Господи Ісусе, яка ж ти легковірна, — Мо передає їй вино і сама робить ковток. — Часом я просто непокоюся за тебе. Серйозно.

Згодом вона мало що пам’ятає з тієї поїздки. Вони цмулять вино, розпивають одну за одною ще дві пляшечки і розмовляють. Уперше за кілька тижнів вона проводить вечір не вдома. Мо розповідає, як віддалилася від батьків, нездатних зрозуміти її брак амбіцій, про будинок престарілих, який вона обожнює.

— О, я знаю, що ми, доглядальниці — найнижча каста. Але старенькі — приємні люди. Деякі з них дуже розумні, інші просто кумедні. Для мене вони миліші за більшість однолітків.

Лів очікує чогось на кшталт «за винятком присутніх» і намагається не ображатися, коли цього не чує.

Нарешті вона розповідає Мо про Пола. І на деякий час Мо замовкає.

— Ти спала з ним, не погугливши його? — каже вона, щойно віднаходить дар мови. — О Боже мій, коли ти казала, що відстала від життя в частині побачень, я й на мить не могла подумати… Не можна спати з кимось, попередньо не зібравши про нього інформацію. Господи Ісусе.

Вона відкидається в кріслі й знов наливає собі вина. І одразу ж на її обличчі з’являється незрозуміло радісний вираз.

— Вау. Я щойно зрозуміла: схоже, що ти, Лів Голстон, мала найдорожчий трах в історії.

***

Ніч вони проводять у дешевому готелі в передмісті Парижа, де ванна зроблена з цільного шматка жовтої пластмаси, а шампунь ані запахом, ані кольором не відрізняється від рідини для миття посуду. Після чашки кави з твердим маслянистим круасаном вони телефонують до будинку престарілих. Лів пакує речі. Від нервового передчуття її шлунок наче зав’язується у вузол.

— Так, усе накрилося, — каже Мо, кладучи слухавку.

— Що?

— Він нездужає. Сьогодні не приймає відвідувачів.

Лів так і завмирає, накладаючи макіяж, і ошелешено дивиться на неї.

— Ти казала їм, що ми припхалися сюди аж із Лондона?

— Я казала, що з Сіднея. Але та жінка відповіла, що він дуже слабкий, і якщо навіть ми прийдемо, він усе одно спатиме. Я дала їй номер мого мобільного, і вона обіцяла зателефонувати, якщо він очуняє.

— А якщо він