Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Це лише нежить, Лів.

— Але ж він дуже старий.

— Ну ж бо. Ходімо, вип’ємо в барі, позиримо на одяг, який нам не по кишені. Якщо вона зателефонує, ми спіймаємо таксі швидше, ніж ти встигнеш сказати «Жерар Депардьє».

Цілий ранок вони блукають нескінченними відділеннями «Галереї Лафаєтт», увішаними гірляндами іграшок і переповненими покупцями, які готуються до Різдва. Лів намагається відволіктись і отримати задоволення, але гостро відчуває, наскільки тут усе дороге. Відколи це двісті фунтів стали прийнятною ціною за джинси? Невже зволожувальний крем за сотню фунтів справді безслідно розгладжує зморшки? Вона розуміє, що повертає вішаки на місце, щойно беручи їх до рук.

— Усе справді настільки погано?

— Судовий адвокат коштує п’ять сотень за годину.

Мо замовкає на хвилину, безуспішно намагаючись вигадати дотеп.

— Чорт. Сподіваюся, картина варта цього.

— Здається, Генрі вважає, що ми маємо сильну лінію захисту. Каже, вони лише теревені розводять.

— Тоді припини турбуватися, Лів, заради Бога. Хоч трохи насолодися життям. Ну ж бо, цей вихідний — чудова нагода щось радикально змінити.

Але вона не здатна насолоджуватися. Вона приїхала, щоб зазирнути в голову вісімдесятирічному стариганеві, який, може, дозріє до розмови з нею, а може, й ні. Судовий розгляд починається в понеділок, і їй потрібні вагоміші аргументи, ніж ті, що вона має наразі.

— Мо.

— Ммм? — Мо тримає в руках чорну шовкову сукню і дещо задирливо поглядає в камери спостереження.

— Я можу запропонувати дещо інше?

— Звісно. Куди хочеш піти? Пале-Рояль? Ле Маре? Можемо для тебе знайти бар із дискотекою, якщо вже ти вирішила починати життя спочатку.

Вона виймає з сумочки дорожню мапу й починає розгортати її.

— Ні. Я хочу поїхати до Сент-Перонни.

Вони винаймають машину і їдуть на північ від Парижа. Мо не водить, тож за кермо сідає Лів, постійно нагадуючи собі, що треба триматися правої смуги. Минули роки відтоді, як вона востаннє вела машину. Вона відчуває наближення Сент-Перонни, як відчувають наближення далекого барабанного бою. Передмістя змінилося фермерськими угіддями, потім — величезними промисловими масивами, а потім, нарешті, — північно-східними рівнинами. Вони їдуть відповідно до вказівників і швидко губляться, двічі повертаються назад, а потім, уже майже о четвертій годині, повільно в’їжджають на головну вулицю міста. Скрізь тихо, кілька яток уже зачиняються, а на сірому брукованому майдані — лише купка людей.

— Я вже задихаюся. Не знаєш, де тут найближчий бар?

Вони під’їжджають до тротуару, кидаючи погляди на готель біля самого майдану. Лів опускає скло і, не зводячи очей, дивиться на цегляний фасад будівлі.

— Це воно.

— Що — воно?

— «Червоний півень». Це той готель, де мешкали вони всі.

Лів повільно вибирається з машини, скосивши очі на вивіску. Будівля виглядає так, ніби зведена на початку минулого століття. Вікна яскраво пофарбовані, квіткові горщики повні різдвяних цикламенів. Вивіска звисає з кованої залізної скоби. Крізь арку, що веде до вкритого гравієм подвір’я, вона бачить кілька дорогих автівок. Щось у ній стискається від нервового передчуття, причини якого Лів не розуміє сама.

— З мішленівською зіркою. Круто.

Лів здивовано дивиться на неї.

— Тю. Кожен знає, що ресторани з зірками Мішлена мають найсимпатичніший персонал.

— А як же… Ранік?

— Ми за кордоном. Кожен знає: що в іншій країні, те не рахується.

Мо вже зайшла і стоїть біля бару. Молодий, неймовірно гарний чоловік у накрохмаленому фартуху вітається з нею. І доки Мо балакає з ним французькою, Лів відходить убік.

Вона вдихає запахи їжі з кухні, бджолиного воску, парфумованих троянд у вазах і роздивляється стіни. Тут жила її картина. Майже сто років тому «Дівчина, яку ти покинув» перебувала тут, поряд із тією, що на полотні. Десь у глибині душі вона майже очікує побачити картину на стіні, наче вона й досі тут.

Лів обертається до Мо.

— Спитай його, чи цей заклад досі належить родині Бессеттів.

— Бессеттів? Non.

— Ні. Наразі він належить якомусь латвійцю. Той володіє цілою мережею готелів.

Лів розчарована. Вона уявляє собі цей бар, повний німців, і рудоволосу дівчину, що клопочеться біля бару, кидаючи на них обурені погляди.

— Йому відома історія цього бару? — вона дістає з сумки фоторепродукцію картини, розгортає її. Мо швидко французькою повторює її запитання. Бармен перехиляється до неї через стійку, знизує плечима.

— Він працює тут лише з серпня. Каже, що нічого про це не знає.

Бармен знов починає говорити, і Мо додає:

— Каже, вона гарненька дівчина, — і підводить очі до небес. — А ще він каже, ти вже друга людина, що ставить йому такі питання.

— Що?

— Так він сказав.

— Запитай його, як виглядала інша людина?

Він міг би й не казати. Далеко за тридцять, приблизно метр вісімдесят зросту, з легким розсипом ранньої сивини на коротко стрижених скронях.

— Comme un gendarme[61]. Він лишив візитівку, — каже офіціант і простягає її Лів.

Пол Маккаферті

Директор, ТПП

Усе в неї всередині наче спалахує. «Знову? Ти й сюди дістався раніше за мене?» Їй здається, що він знущається з неї.

— Можна, я залишу це в себе? — питає вона.

— Mais bien su^r[62], — офіціант знизує плечима. — Чи можу я знайти для вас столик, Mesdames?

Лів червоніє.

«Ми не можемо собі цього дозволити».

Але Мо киває, вже вивчаючи меню.

— Так. Це ж Різдво. Давай хоч раз класно поїмо.

— Але…

— Я пригощаю. Усе життя я подавала їжу іншим. І якщо вже я зібралася гульнути на повну, я хочу зробити це тут, у мішленівському ресторані, в оточенні гарненьких Жан-П’єрів. Я заслужила на це. І потім, я ж винна тобі вечерю.

Вони їдять у ресторані. Мо дуже балакуча, фліртує з офіціантами і кожну страву зустрічає нетиповими для себе схвальними відгуками. Церемоніально спалює візитівку Пола на високій білій свічі.

Лів намагається отримувати задоволення. Справді, їжа смачна. Офіціанти уважні та обізнані. Це просто гастрономічна нірвана, як каже Мо. Але зараз, коли вона сидить у людному ресторані, трапляється дивна річ: вона не бачить навколо себе звичайну обідню залу. Вона бачить за баром Софі Лефевр, чує відлуння стукоту німецьких чобіт по підлозі з в’яза. Бачить, як горять дрова на камінній ґратці, чує, як марширують війська і вибухи артилерії лунають удалині. Бачить бруківку на вулиці за вікном і жінку, яку тягнуть до