Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Тривожний місяць вересень 📚 - Українською

Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тривожний місяць вересень" автора Віктор Васильович Смирнов. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 88
Перейти на сторінку:
чужі руки не залишай.

Справний хутко зжував скоринку. За наших нестатків і шматочок чорного хліба ласощі. Голова, зітхаючи, дивиться на жеребця. Прощається подумки, чи що? Атож, дорога у нас буде з фейєрверком, з тріском… Якщо Горілий догадається виставити засідку.

А він, жеребець, немовби передчуваючи небезпечну дорогу, хвилюється, голосно втягує ніздрями повітря, його лискуча шерсть дрібненько, наче від холоду, тремтить. Глумський тим часом діловито вставляє йому в пащу вудила, відтягнувши ніжні губи. Залізо дзвякає об сніжну кость. Справний смикається, йому не до вподоби метал, але Глумський, заспокійливо буркочучи, застібає вудила кляпом.

— Гарний!

Довга суха морда жеребця раптом ніби сама собою скидається вгору. Глумський сміється. Уперше чую, як він сміється, — це виходить у нього якось незугарно, невміло, сміх нагадує кашель. Проте Справному на відміну від глухарчан той сміх знайомий, немовби у відповідь він штовхав Глумського мордою в плече, фиркає. На якусь мить небрита щока голови притуляється до атласно-блискучої вилиці жеребця.

— Авжеж, безперечно признав, — сипло каже Глумський і відходить убік. — Ми козацького роду, — ніяково пояснює він мені.— Любимо коней.

Справний косить на нас довгим, у гострому розрізі повік оком. Оглав під коротко підстриженим чубком на лобі, щічні ремінці, нахрапник — уся вуздечка щільно сидить на сухій красивій морді жеребця.

— В Ожині па чужі руки не залишай, — повторює голова. — Вкрадуть!

— Добре.

— Коли вже приспічить, ти лясни його пугою по животу, — Глумський подає короткого дубця. — Отоді вже тільки тримайся! Озвіріє!

Забираюся в сідло. Справний аж ходить піді мною. Небо ще трохи висвітлюється якимось далеким захмарним світлом, але в лісі, напевне, уже зовсім темно.

Щойно Гнат приніс записку для Варвари. Всього три слова: «Жди. Буду. Ясенок». Багатозначність слів Горілого нам зрозуміла. «Ясенок» розпитав Сагайдачного. Тепер він твердо вирішив захопити два паперові мішки, по три мільйони в кожному, знищити при цьому «яструбків» і переможцем заїхати до Глухарки: попрощатися, зробити лад…

— Бабцю, — питаю я, — що вам привезти з Ожина?

Тон у мене такий бадьорий, що й самому гидко. Поки

Серафима обмірковує відповідь, я дістаю з тумбочки потаємну коробку сірників та два індпакети, які подарувала мені в госпіталі медсестра. Що ж іще можна подарувати солдатикові? Хто воював, той знає ціну індпакета. Сірники — за пазуху, індпакети — в сидір, туди, де лежать три запасні диски для МГ та сотня патронів насипом.

— Якби ти товариша Гупана привіз у мішку, ото б спасибі,— відповідає Серафима. — Я йому, іродові, усі боки ціпом пооббивала б. Через нього ночами очей не склепляю. Хіба ж воно годиться такий розлад нервенної системи на старість?

— Я думав, ви вже звикли.

— Аякже, звикнеш! Тільки й діла, що мовчиш, наче мишею вдавилася.

До дощу немов примішали чорнила. З кожною краплею меркнув день. Ох і темно ж буде в лісі!

Прощання коротке.

— Слухай-но, — кажу я до Антоніни. — А чого б тобі на якийсь час та не переїхати до Глумського? У них нікого немає… дітей… Тобі було б добре!

— Ні!

Вона обводить поглядом простору незграбну мазанку, стіл із глиняними левами та рибами, піч, розмальовану глухарським орнаментом.

По шибках, тремтливо, викреслюючи звивисті доріжки, стікають краплини. Від печі затишно віє теплом, жар на черені освітлює хату червоним мерехтливим світлом.

— Я приїду завтра… Ти не хвилюйся, якщо затримаюсь.

Вона дивиться на мене. Обережно торкається обличчя прохолодними кінчиками пальців. Це її звичний жест. Вона немов ліпить мене. А може, запам’ятовує на дотик?

На шиї в Антоніни б’ється жилка. Дрібно-дрібно. Б’ється там, де довга пряма лінія шиї переходить раптом у плавну заокругленість маленького вуха.

— Слухай, а в тебе паспорт є?

Безглузде запитання, звичайно. Ну, які паспорти у Глухарці?

— Одержимо у сільраді твій паспорт, поїдемо в Ожин, — кажу я. — Щоб усе було як у людей…

Вона кладе пальці мені на губи, і я замовкаю. Справді, занадто вже стаю діловим. Вона серйозно і пильно дивиться на мене. Я уткнувся обличчям у її шию, відчуваю губами пульсуючу жилку. Не хочу, щоб вона так пильно роздивлялася мене: догадується, що я боюсь. Зараз, поруч з Антоніною, я починаю боятися довгої і темної дороги. Відчуваю, як багато можу втратити!

— Пора… Мені пора!

Вона одступає. Подає мені вузлика із сніданком. Я кладу вузлика в сидір.

— Не забудь, що Глумський дуже добре до тебе ставиться… як до дочки! — кажу я, закидаючи сидора на плечі.

Дві лямки звично лягають на шинель, на плечі, де збереглися петельки від погонів і потемнілі, давно не чищені гудзики з зірочками.

Обличчя в Антоніни нараз кривиться, як у людини, котра силкується зробити ковток. Вона через силу каже, неначе заново вчиться розмовляти:

— Я… чекатиму…

Виходжу не обертаючись. Пригадую, у якійсь книжці я прочитав, що саме так роблять справжні мужчини: вони страждають, аж заходяться від туги, але дивляться тільки вперед, ступають рівно і твердо.

Та одійшовши від хати до воріт, де був прив’язаний Справний, я зупиняюсь і обертаюсь. Хай їм дідько, тим книжкам. Що з того, хто як іде у книжках. А ми з нею живі, такі, як є, тож нічого нам себе придумувати.

Антоніна завмерла коло тину, пряма, висока, вона стоїть під дощем, і голова її жовтіє в сутінках, немов серпневий соняшник.

Розділ шостий

1.

До лісу я дозволяю Справному пройти легким клусом. Нехай розігріється. Важкий сидір відчутно гепає по спині. Як-не-як сотня патронів.

Я колінами відчуваю, як розмірено роздуваються у жеребця боки.

Дороги вже не видно. Залишається тільки покластися на Справного, на його чуття. Він блискавично викидає кожне із своїх підкованих копит, визначаючи наперед, де воно опуститься. У його довгій вузькій голові сховано хитрий арифмометр.

Дощ летить в обличчя, холодить щоки, вітер рівно гуде в дірчастому кожусі кулемета. У темряві тільки пахощі, якими густо насичене вологе повітря, підказують, де я проїжджаю. Ось важкий і гнилий дух в’янучого картоплиння змінює гіркий аромат стерні… В’їхали у яровий клин. Далі — луг з високою отавою, від нього тягне свіжістю глухої кропиви та ромашки. Ліс насувається неясною громадою. Ще за сто метрів він попереджає про себе пахощами папороті, кропиви та глиці. Справний влітає до лісу, як у глуху ніч. Нічого не видно, навіть вух жеребця, тільки відчувається, як тиснуть двома стінами дерева, що близько підступили до дороги. Стук копит луною гуляє справа наліво і зліва направо. Лунко в лісі. Кінський тупіт чути, мабуть, за кілометр.

Дорога входить до соснового «передбанника», це я відчуваю по тому, що

1 ... 76 77 78 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Тривожний місяць вересень» жанру - 💙 Бойовики / 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожний місяць вересень"