Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Стара дерев’яшка, — загиготів Тіммі, — і вони на гівно зійдуть, коли взнають, що ти злидар, як та церковна миша, бо втратив усе ще у 1938 році. А так же і буде, Джордже. На гівно зійдуть, еге ж?

Джордж заточився назад, протез під ним заскрипів, і він упав на спину посеред Біллового подвір’я, розлив своє пиво і був білим, як твоя майка, Луїсе.

Білл якось зіп’явся на ноги та загарчав на сина:

— Тіммі, припини! Припини це!

Тіммі ж навіть не гледів у його бік. Він докинув щось погане про Ганібала, сказав іще якусь гидоту про мене, а потім… потім він почав ревти, а точніше волати. Ми позадкували, а потім дали драла. Ми тягли Джорджа попід руки, бо паски, які ладнали протез до ноги, так перекрутилися, що черевик розвернувся в інший бік і волочився по землі.

Востаннє я бачив Тіммі Бетермана, коли той стояв на моріжку за мотузкою для сушки білизни… Лице в него було червоним у променях призахідного сонця, ті плями виразно виднілися на його шкірі. Волосся його стирчало в усі боки, було чимось немов припорошене… Він сміявся і кричав. Знову і знову:

— Стара дерев’яшка! Стара дерев’яшка! Старий покруч! Збоченець! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте! Прощавайте!

Потім він зареготав, але це все нагадувало крик… щось кричало всередині него… кричало і кричало.

Джад замовк. Його груди повільно здіймалися й опускалися.

— Джаде, те, про що говорив тобі Тіммі Бетерман… було правдою?

— Се було правдою, — пробурмотів Джад. — О, Боже! Се була правда. У кращі часи я ходив до борделю в Бенгорі. Так робило багацько чоловіків, хоча, підозрюю, були й такі, хто просто йшов повз. Я мав жагу — якийсь потяг — втонути в дивній чужій плоті. Чи просто заплатити якійсь кобіті гроші, аби вона зробила таке, чого б я не зважував попросити в дружини. Чоловіки також мають свої таємниці, Луїсе. Те, що я чинив, не було аж надто жахною річчю, на той момент я вже років вісім-дев’ять туди не потикався. Норма, звісно, не пішла б від мене, якби дізналася про те, але щось би в ній умерло назавжди. Щось миле та дороге мені.

Очі Джада стали червоними та каламутними. «Сльози старих особливо неприємні», — подумав Луїс. Але, коли Джад простягнув через стіл руку, чоловік міцно стиснув її.

— Він казав нам тільки погане, — продовжив Джад за мить. — Тільки погане. Бог свідок, кожна людина вдосталь має чегось подібного у своєму житті. За два чи три дні опісля того вечора дружина Алана Пурінтона поїхала з Ладлоу. Люди, котрі виділи, як вона сідала в потяг, казали, що під обома очима у неї світилося по величезному ліхтарю, а з носа юшила кров. Алан ніколи про це не говорив. Джордж помер у 1950 році, і якщо він і залишив щось для онуків, то я про це ніц не знаю. Ганібала виперли з роботи за щось, що вельми скидалося на те, про що йому казав Тіммі Бетерман. Не казатиму напряму, тобі теє знати не конче тре’, але тринькання міських коштів на власні забаганки було якраз тим, що він практикував. Були навіть розмови, буцімто Ганібал привласнив собі частину податків міста, але йому за теє нічого не було. Втрата посади на улюбленій пошті стала для него достатньою карою; все його життя пішло коту під хвіст.

Але ж бо було в цих людях щось і добре. Ось про що я: людям так важко про се пам’ятати. Ганібал перед війною організував доброчинний фонд для «Східного госпіталю Мену». Алан був найдобрішов та найпривітнішов людинов, яку я тільки знав. А старий Андерсон хтів тіко єдного: завжди вошкатися на своїй пошті.

Та воно х’тіло казати нам лише про погане. Воно хтіло, аби тільки зле ми пам’ятали, бо це було дуже погано і воно знало, що ми небезпечні для него. Тіммі Бетерман, який пішов на війну, був звичайним милим хлопом. Мо’, він часом і пустував, але завше мав відкрите серце. А от істота, яку ми бачили того вечора, була почварою. Мо’, то був зомбі, мо’, діббук[128], а мо’, демон. Мо’, воно геть-зовсім не мало ймення, але мікмаки точно знали, що воно таке.

— Що? — спитав Луїс, ціпеніючи.

— Щось, чого торкнув си Вендіго, — повільно відповів Джад. Він зробив глибокий вдих, затримав повітря в легенях, потім видихнув і глянув на годинника. — Ой леле. Яка вже глупа ніч, Луїсе. Я розповів тобі вдев’ятеро більше, ніж збирався.

— Щось я сумніваюся, — промовив Луїс. — Ти був дуже красномовним сьогодні. Розкажи, чим усе закінчилося?

— За два дні в хаті Бетермана трапилася пожежа. Хижа згоріла дотла. Алан Пурінтон казав: жодних сумнівів не було в тому, що це підпал. Гас розлили по всьому будинку. Сей запах був усюди, навіть за три дні по тему, як все загасили.

— Отже, вони обоє згоріли?

— Ага, вони згоріли. Але ще до того вони були мертвими. В Тіммі стріляли двічі з револьвера Білла Бетермана, старого кольта. Його знайшли у него в руці. Скидало си, буцімто він вбив сина, поклав його на ліжко та розлив повсюди гас. Потім сів у своє м’яке крісло біля радіво, чиркнув сірником і ковтнув кулю 45-го калібру.

— Боже, — простогнав Луїс.

— Вони доволі сильно обгоріли, але патологоанатом округу сказав, що, за всіма даними, Тіммі Бетерман був мертвий тижні два чи три.

Запала тиша.

Джад продовжив:

— Я не перебільшував, коли казав, що се я вбив твого сина, Луїсе, чи принаймні доклав до цего руку. Мікмаки знали про се місце, але не конче саме вони зробили його таким. Мікмаки не завжди були тут. Вони прийшли звідкись з Канади, мо’, навіть з Росії або Азії, якщо зачинати з самого початку. Вони прожили в Мені тисячу років або і всі дві тисячі. Важко сказати, вони не лишили глибоких позначок на землі. А тепера вони всі пішли… так само як і ми підемо однего дня, хоча я вірю, що на краще се чи на гірше, але наші позначки будуть глибшими. Та місце зостається незрушним, хто б на ньому не жив, Луїсе. Ніхто не може володіти ним чи забрати з собов єго таємницю. То зле, заклякле місце, і я не мав вести тя’ туди, закопувати кота. Тепер я се знаю. Воно має владу переконувати тебе, що ліпше для тебе та твоєї сім’ї. Я не був достатньо