Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Ти хочеш сказати, що те місце знало, що Ґейдж помре? — спитав Луїс.

— Ні, кажу, що те місце могло зробити так, аби Ґейдж помер, бо я показав тобі його силу. Я кажу, що, мо’, вбив твого сина своїми добрими намірами, Луїсе.

— Я в це не вірю, — скрикнув Луїс, мотаючи головою. — Ні… не може… ніяк… — Він міцно стис Джадову руку. — Завтра ми поховаємо Ґейджа. В Бенгорі. І в Бенгорі він залишиться. Я не збираюся відносити його на «Кладвишче домажніх тварин» чи за нього, чи куди-небудь іще.

— Пообіцяй мені, — вимагав Джад. — Пообіцяй…

— Я обіцяю.

Але зловісні думки нікуди не зникли з глибин Луїсового розуму. Кажуть же, обіцянка — то цяцянка, а…

40

Та нічого цього не трапилося.

Усе це — гудіння вантажівки, Ґейджева куртка, що вислизнула з-під пальців, Рейчел, яка збиралася на похоронну церемонію в домашньому халаті, Еллі з фотографією Ґейджа і його стільчиком біля ліжка, сльози Стіва Мастертона, бійка з Ірвіном Ґолдманом, жахлива історія Джада Крендала про Тіммі Бетермана — усе це існувало лише у свідомості Луїса Кріда і промайнуло за декілька секунд, доки він біг за сином по дорозі. Позад нього Рейчел знову кричала: «Ґейдже, повернися, не БІЖИ!» — та Луїс не витрачав дихання на крик. Він уже був близько, дуже близько, і одна з тих речей дійсно трапилася — звідкись на дорозі чувся гуркіт вантажівки. І раптом з глибин пам’яті виринуло застереження, яке Джад Крендал зробив Рейчел у день їхнього приїзду в Ладлоу: «Глядіть за дорогою, міш-шіш Крід, тут багацько вантажівок їздить. То є погана догога для дітей і тварин».

Зараз Ґейдж біг униз пологим схилом до узбіччя траси № 15, його маленькі ніжки дріботіли, і за всіма законами цього світу він мав оступитися та впасти — проте малий все біг і біг, а гуркіт вантажівки дужчав — глухе, монотонне гудіння, яке зазвичай заколисувало Луїса, коли той лежав у ліжку, готовий пірнути в обійми сну. Тоді цей звук заспокоював його, але зараз лише вселяв жах.

«О Боже, Боже мій Ісусе, дозволь мені впіймати його, не випускай на дорогу!»

Луїс максимально прискорився і вклав усі сили в останній стрибок, кинувшись уперед, як футболіст, який хоче перехопити м’яча. Периферійним зором він бачив власну тінь, що простягалася паралельно траві, і подумав про повітряного змія, «Стерв’ятника», який відкидав тінь на поле місіс Вінстон, однак інерція вже виносить Ґейджа на дорогу, пальці Луїса торкаються його куртки… і втримують малюка.

Він відтягнув Ґейджа назад і впав разом з ним на землю, ранячи обличчя об гострий гравій і розбиваючи носа. Яйця звело від пекельного болю: «Оооох, якби я знав, що гратиму в футбол, надягнув би бандаж». Але біль у розтрощеному носі та спазми в геніталіях потонули в щасливому полегшенні, коли Луїс почув Ґейджів крик болю, коли малий забив собі дупу об гравій узбіччя та гепнувся головою на моріжок. Уже за мить його вереск розчинився в гуркоті вантажівки та оглушливому ревінні клаксона.

Попри шалений біль унизу живота Луїс зумів стати на ноги та взяв сина на руки. За мить до них приєдналася заплакана Рейчел. Вона кричала Ґейджеві: «Ніколи не вибігай на дорогу, Ґейдже! Ніколи, ніколи, ніколи! Дорога — погана! Погана!» І Ґейджа так вразила ця сльозлива тирада, що він сам перестав репетувати і перелякано дивився на матір.

— Луїсе, в тебе з носа йде кров, — сказала вона і зненацька обійняла його так міцно, що на мить йому перехопило подих.

— Це ще не найгірше. Гадаю, я тепер стерильний, Рейчел. О Боже, як боляче!

І тут вона істерично розсміялася — Луїс навіть трохи злякався за неї, і в його голові майнула думка: «Якби Ґейдж справді загинув, гадаю, вона б збожеволіла».

Та Ґейдж не загинув; то була вбивча своєю правдоподібністю гра уяви переляканого Луїса, якому примарилася синова смерть сонячного травневого дня.

Ґейдж пішов до середньої школи, а в сім років уперше поїхав у літній табір, де в нього проявилися неймовірні здібності до плавання. А ще він дуже здивував батьків, показавши, що здатен пережити місячну розлуку з ними без шкоди для власної психіки. Коли йому виповнилося десять, він уже ціле літо проводив у таборі «Агавам» у Реймонді, а в одинадцять виграв дві блакитні стрічки та одну червону на Четвертому табірному чемпіонаті з плавання. Він уже добре підріс, та все ще лишився тим самим Ґейджем — веселим, зачудованим красою світу, повним радості та замилування.

У старших класах він був відмінником і членом команди плавців школи Івана Хрестителя — католицької школи, яку він сам обрав через перспективу успішних тренувань з плавання. Рейчел засмутилася, а Луїс не дуже здивувався, коли в сімнадцять Ґейдж заявив, що хоче навернутися до католицизму. Рейчел була переконана, що це через дівчину, з якою він зустрічався. Їй здавалося, що син от-от побереться з тим дівчам («Якщо та мала курва з медаллю Святого Христофора не трахається з ним, то я з’їм твої шорти, Луїсе», — казала вона), всі його плани на навчання в коледжі накриються мідним тазом, як і олімпійські перспективи, а коли Ґейджу виповниться сорок, за ним бігатиме зграя з дев’яти чи десяти маленьких католиків. Тоді він (згідно з песимістичними прогнозами Рейчел) перетвориться на водія вантажівки з пивним пузом і цигаркою в роті, та ще й у передінфарктному стані. І на кожному кроці читатиме «Отче наш» і «Радуйся, Маріє»[129].

Але Луїс вважав, що мотиви його сина були цілком щирими. І хоч Ґейдж таки став католиком (того дня, коли він на це зважився, Луїс надіслав бридотну листівочку Ірвіну Ґолдману зі словами: «Можливо, ваш онук стане ієзуїтом. З любов’ю, ваш зять-гой, Луїс»), він так і не одружився з тією милою (і зовсім не курвистою) дівчиною, з якою зустрічався у випускному класі.

По закінченні школи він потрапив в олімпійську збірну з плавання. І одного сліпучого, щасливого дня, через шістнадцять років після того, як Луїс бігав наввипередки з