Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

«Він виграв Олімпійські ігри. Шапки геть!» — жваво промовив він і повернувся, щоб обійняти дружину. Та в її очах він побачив всепоглинаючий жах. Її обличчя постаріло, наче вона роками жила в стражданнях і горі. Звуки національного гімну стихли, і коли Луїс знову глянув на екран, то побачив там зовсім іншого хлопця — темношкірого з кучерявим волоссям, у якому досі блищали крапельки води.

Шапки геть.

Його шапочка. Кепка.

Його кепка… О Боже, вона ж вся залита кров’ю.

Луїс прокинувся о сьомій ранку в холодному світлі дощового дня, стискаючи в руках подушку. Його голова пульсувала від болю в ритмі серцебиття. Біль посилювався і стихав, посилювався і стихав. У роті був присмак прокислого пива, а шлунок вивертало в усі боки. Він ридав: подушка змокріла від його сліз, неначе уві сні він виконував традиційний погребальний плач. Йому подумалось, що навіть уві сні якась частинка його свідомості знала правду й оплакувала її.

Крід піднявся і побрів до ванної. Серце вискакувало з грудей, а свідомість розліталася на безліч уламків від вчорашнього перепою. Він вчасно доповз до унітаза і виблював туди надлишок вчорашнього пива.

Луїс так і стояв навколішках, заплющивши очі, доки не відчув у собі сили зіп’ястися на ноги. Навпомацки знайшов ручку і злив воду. Підійшов до дзеркала, аби роздивитися свої налиті кров’ю очі, однак скло було накрите простирадлом. Потім він згадав. За якимось давнім звичаєм, який вона і пригадати до кінця не могла, Рейчел закрила всі дзеркала в будинку і знімала черевики щоразу, як заходила в дім.

«Не буде ніякої олімпійської команди», — безтямно подумав він на зворотній дорозі до ліжка. Кислий присмак пива досі подразнював його горло та рот, і Луїс присягнувся (не вперше і не востаннє), що ніколи більше не питиме цю отруту. Не буде олімпійської команди, не буде відмінних оцінок у коледжі, маленької католицької подружки та хрещення, не буде табору «Агавам» і взагалі нічого не буде. Його кросівки відлетіли; курточка навиворіт; а маленьке й міцне тіло хлопчика лежало спотворене і розірване на частини. Кепка вся залита кров’ю.

Тепер, коли він сидів на ліжку в ядучому дурмані похмілля, а дощова вода повільними потоками стікала по вікнах, він повною мірою відчув вагу свого горя. Воно ввійшло в нього, підкорило й ослабило, зруйнувавши рештки непевного захисту. Луїс затулив руками обличчя і заридав, з болем кинувшись на ліжко. Він був готовий на що завгодно, аби отримати другий шанс. На що завгодно.

41

Ґейджа поховали о другій по обіді. До того часу дощ припинився. У небі все ще висіли сірі кошлаті хмари, і більшість людей приїхали з чорними парасольками, які їм видали в похоронному бюро.

На прохання Рейчел похоронний агент, який ненадовго підмінив священика, прочитав уривок з Євангелія від Матвія, що починався словами: «Пустіть діток і не бороніть їм приходити до Мене…» Луїс стояв біля могили. Він поглянув на тестя, який був навпроти. На мить Ґолдман зустрівся з ним поглядом і одразу відвів очі. Сьогодні його войовничість розвіялась як дим. Мішки під очима нагадували мішки листоноші, а біле волосся вибивалося з-під чорної шовкової ярмулки і безладно майоріло на вітрі, наче розірвана павутина. Сіро-чорна борода, яка обліпила старому щоки, робила його схожим на інтелігента-алкаша. Він нагадував Луїсові людину, яка насправді не розуміє, де вона. Луїс спробував — але швидко зрозумів, що то марна справа, — знайти у своєму серці хоч крихту жалю до нього.

Домовинка Ґейджа з полагодженим замком стояла на двох хромованих підпорках над ямою. Краї могили були прикрашені штучною травою — настільки зеленою, що вона пекла Луїсові очі. Кілька кошиків з квітами стояло на цій протиприродній, дивно веселій поверхні. Крід дивився понад плечем похоронного агента. Там був низький пагорб, всіяний могилами та сімейними склепами. Там же стояв великий пам’ятник у романському стилі з вигравіюваним на ньому прізвищем: «ФІППС». Відразу за положистою верхівкою монумента «ФІППС» чоловік запримітив клаптик чогось жовтого. Луїс придивився уважніше, розмірковуючи. Він не відвів очей навіть тоді, коли агент промовив: «Схилімо ж голови у мовчазній молитві». Знадобилося кілька хвилин, аби він зрозумів, що це. То був навантажувач. Навантажувач припаркувався за пам’ятником, де ніхто із присутніх його не побачить. І, коли похорон закінчиться, Оз роздавить цигарку своїм гвізним черевиком, сховає недопалок (на цвинтарі працівників, яких ловили на розкидуванні бичків, майже завжди звільняли. Таке робити — поганий тон, коли більшість твоїх клієнтів повмирали від раку легень), стрибне до свого навантажувача, заведе мотор і землею засипле його сину сонячне світло на віки вічні… чи принаймні до дня Воскресіння.

Воскресіння… знову це слово…

(слово, яке ти повинен викинути з голови на хуй, і ти це чудово знаєш).

Коли похоронний агент сказав «Амінь», Луїс узяв Рейчел під руку і вивів її геть. Рейчел пробурмотіла якісь протести — вона хоче зостатися трохи довше, будь ласка, Луїсе, — але чоловік був невблаганним. Вони підійшли до машин. Там стояв похоронний агент, який забирав у відвідувачів парасольки з притороченою до ручки адресою і віддавав їх помічнику. Той ставив їх на підставку, яка мала вельми сюрреалістичний вигляд на вкритому росою моріжку. Правою рукою Луїс тримав Рейчел, а долоню Еллі в білій рукавичці стискала його ліва рука. На дівчинці була та ж сама сукня, що і на похороні Норми Крендал.

Джад підійшов якраз тоді, коли Луїс посадив своїх дам у машину. Здається, у старого також була важка ніч.

— Луїсе, з тобою все гаразд?

Луїс кивнув.

Джад зігнувся, зазираючи до машини.

— Як ти, Рейчел? — спитав він.

— Усе нормально, — прошепотіла вона.

Джад ніжно поплескав її по плечу і повернув голову до Еллі.

— А ти як, крихітко?

— Я в порядку, — сказала Еллі, викривляючи рота в бридкій акулячій усмішці, щоб показати, в якому саме вона порядку.

— А що то за світлина у тебе?

На мить Луїс подумав, що дочка не відпустить фото, відмовиться його показувати, але тут дівчинка з болісним осяянням простягнула картку Джаду. Старий тримав її своїми великими пальцями, пальцями такими кривими