Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

«Так навіть краще, — міркувала вона. — Гілберт, здається, страшенно рішуче налаштований. Мабуть, він постановив собі неодмінно здобути медаль. А яке гарне в нього підборіддя. Я ніколи й не помічала. Шкода, що Джейн і Рубі в іншому класі. Мабуть, коли я познайомлюся з усіма, то вже не буду почуватися, мов кицька на чужім горищі. Цікаво, котра із цих дівчат стане моєю подругою? Ану ж, угадаю! Хоч, звісно, я обіцяла Діані, що жодна дівчина в семінарії, хай яка буде мила й добра, не дорівняється до неї, та можна ж багатьом подарувати й не таку міцну приязнь. Онде хороша дівчина з карими очима і в малиновій блузці — вона така жвава й рум’яна. І ота білява, що дивиться у вікно. У неї прегарні коси, і, схоже, мріяти вона теж полюбляє. Хочу з ними познайомитися й потоваришувати… щоб можна було гуляти обійнявшись, і давати їм жартівливі імена. Та поки що я їх не знаю, а вони — мене, здається, і не хочуть знати. Ох, як мені самотньо».

Ще більш самотньо стало їй надвечір, коли в сутінках вона опинилася у своїй кімнаті в пансіоні, де інші дівчата не жили, бо ж усі мали в місті родичів, котрі могли їх прихистити.

Панна Джозефіна Баррі залюбки дозволила б Енн пожити в неї, та від Бічвуда до семінарії шлях був неблизький, і про це навіть не йшлося. Отож панна Баррі підшукала добрий пансіон, запевнивши Метью з Маріллою, що то для Енн буде цілком підходяще місце.

— Він належить збіднілій удові британського офіцера, — сказала панна Баррі, — яка дуже ретельно добирає собі пожильців. Під її дахом Енн матиме лише найпристойніше товариство. Харчування добре, та й будинок неподалік від семінарії, на тихій вулиці.

І хай то все могла бути, та зрештою, була чистісінька правда, проте коли вперше Енн охопила гризотна туга за домом, її це нітрохи не розрадило. Вона журливо оглянула свою тісну кімнатку з невиразного кольору шпалерами й без жодної картини на стінах, із вузеньким залізним ліжком та порожньою книжковою шафою — і до горла їй підступив клубок від самої згадки про власну біленьку кімнату в Зелених Дахах, де так радісно було знати, що надворі буяє зелень, у саду росте духмяний горошок, а ночами туди сягають місячні промені, що поза схилом жебонить струмок і верхівки ялиць шурхотять під нічним вітерцем, що на безмежному небі сяють міріади зірок, а з Діаниного вікна між деревами блимає вогник. Тут нічого цього не було: Енн знала, що за її вікном — бруківка й павутина телефонних дротів, яка затуляє небо, звуки чужих кроків і тисячі вогнів, що мерехтять на обличчях перехожих. Вона відчувала, як на очі їй набігають сльози, і щосили намагалася їх стримати.

«Я не плакатиму. Це так по-дурному… а я ж бо не легкодуха… от уже третя сльоза з носа скрапнула. А за нею ще котяться! Мушу згадати щось гарне й припинити. Та все гарне пов’язане з Ейвонлі, і від того стає тільки гірше… четверта… п’ята… у п’ятницю поїду додому, а здається, наче до неї ціла сотня років. Метью оце вже, напевно, під’їздить до Зелених Дахів, а Марілла коло хвіртки, виглядає його на стежці… шоста, сьома, восьма… ой, та марно їх уже лічити, зараз потечуть рікою! Не можу розвеселитися… не хочу веселитися! Краще буду сумувати й рюмсати».

І сльози, безперечно, потекли б рікою, якби тієї миті не з’явилася Джозі Пай. Від щастя бачити знайоме лице Енн забула, що вони із Джозі ніколи не любили одна одної. Та як частинка ейвонлійського життя навіть донька Паїв була жаданою гостею.

— Як добре, що ти завітала, — щиро мовила Енн.

— А ти нюняла, — завважила Джозі з дратівним співчуттям. — За домом, напевно, скучила. Дехто зовсім не вміє давати собі в цьому раду. Зате я скучати не збираюся, будь певна. У місті так весело — не те, що в старому вбогому Ейвонлі. Дивно, як я там узагалі стільки протрималася. Не плач, Енн, тобі це не личить: очі й ніс червоніють, і ти вся стаєш червоною. Я дуже гарно провела сьогодні день. Наш викладач французької страшенно милий, і в нього такі вуса, аж серце тьохкає. Маєш щось поїсти, Енн? Я вмираю з голоду. Знала, що Марілла всього тобі напече, тому й прийшла. Хоч мала йти до парку із Френком Стоклі, слухати оркестр. Ми з ним живемо в одному пансіоні, і він славний хлопець. Сьогодні помітив тебе в класі й спитав мене, що то за руда? Я йому сказала, що ти сирота, яку взяли на виховання Катберти, а доти — хто його зна, ким ти була.

Енн уже замислилася, чи не кращі самотність і сльози за товариство Джозі Пай, коли це прийшли Джейн і Рубі, кожна гордо причепивши на жакет дюймову стрічечку в кольорах семінарії — бузковому та багряному. Оскільки Джозі того дня «не розмовляла» із Джейн, вона мусила замовкнути й стала таким чином відносно нешкідливою.

— Ох, — зітхнула Джейн, — сьогодні від ранку вже наче стільки місяців минуло. Я зараз повинна вдома вчити Вергілія, бо цей бридкий старий професор завдав нам на завтра аж двадцять рядків. Але сісти нині зубрити просто не можу. Енн, здається, ти плакала? Якщо так, скажи нам правду! Тоді я поверну самоповагу, бо й сама нині рюмсала, доки прийшла Рубі. Не так шкода бути простачкою, коли знаєш, що ти не єдина така. Тістечко? Дай і мені шматочок. Дякую! Воно пахне Ейвонлі.

Рубі помітила навчальний розклад на столі й поцікавилася, чи буде Енн прагнути золотої медалі. Енн знічено зізналася, що вона про це думала.

— До речі, — втрутилася Джозі, — наша семінарія таки дістає одну стипендію Ейвері. Сьогодні стало відомо. Мені розповів Френк Стоклі, у нього дядько — член правління. Завтра оголосять усім студентам.

Стипендія Ейвері! Дівчина відчула, як закалатало серце й обрії честолюбних мрій Енн розпросторилися, мов від доторку чарівної палички. Доки Джозі поділилася новиною, вона прагнула наприкінці року хіба