Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

обклеєні старими фотографіями та плакатами, протягало. Звідкись із боку коридорчика дув холодний вітер, і після важкого сну Алік не міг зрозуміти, що відбувається. Він лежав під ватною ковдрою, поверх якої був накинутий плед, але ковдра була закороткою і, як часто бувало, його п'яти стирчали назовні. Вже звикнувши до цієї ситуації, Алік саме власними ступнями визначав уранішню температуру в кімнаті й, відштовхуючись од неї якимись внутрішніми почуттями, викликав у тілі відповідну до температури бадьорість, аби встати, поставити на конфоркові круги турочку з кавою, підбавивши в печі газу, й аж потім умиватися зі свого садового умивальника, що висить на стінці в правому кутку.

Цього пізнього полуденного «ранку» Алікові вставалося важко. Його ступні, вилізлі з-під ковдри, не відчували ніякої температури. Чи, скоріше, він не відчував своїх ступень. Голова гуділа. Вона відмовлялася допомогти Аліку згадати його нічний шлях додому. Горілку, бар і колегу-освітлювача він пам'ятав непогано. Пам'ятав навіть, як вчасно покинув іменинника, що входив у раж. Найясніше, як це не дивно, згадувалася йому радість од побачених пеньків за низенькою огорожею, на один із яких він одразу всівся, знесилений боротьбою тіла із залитою в нього горілкою. Далі пам'ять видавала злегка розмиті зображення, на яких сидів поряд із ним на лавці бородатий і кошлатий бомж-моряк, який пив навхильці горілку. І все б нічого, але саме поряд із цим моряком, тверезіючи, відчув Алік уночі те саме тремтіння, що пробивало його кілька разів на нічних вулицях Львова, відчув той самий страх, який не давав йому в ці моменти продовжити шлях. І серце, яке завжди тішило Аліка своєю ненав'язливою та безболісною присутністю в його грудях, так закололо, як ніколи раніше. До того ж – чайки, що кричали над головою, і цей запах моря, гнилого і солоного.

«Треба подзвонити Рябцеву», – намагаючись ігнорувати сторонній шум у голові, подумав Алік. І знову холодний вітерець погладив його неголені щоки.

Він уже сидів, опустивши голі п'яти на підлогу. Він сидів у холодній кімнатці біля холодної печі. Це все було мовби продовженням нічних аномалій. І хворобливий, розчарований у житті погляд Аліка пішов у бік коридорчика, у бік вхідних дверей.

Вітерець дув звідти. У чорних трусах і футболці Алік пройшов до холодильника, на якому стояв маленький телевізор. Там же ліворуч були розташовані вхідні двері, й вони були прочинені. Алік зачинив двері, нагнувся до печі й відчинив її залізні дверці, за якими зазвичай горів газ, вириваючись із плескатого кінчика півдюймової труби. Цього разу в печі було тихо й темно. Газ не горів. Сторопілий Алік тремтячою рукою знайшов на краю печі коробку сірників, струснув її, перевіряючи, чи не порожня. Трохи відкрив закритий вентиль і чиркнув сірником. Газ спалахнув синім полум'ям, приємне шипіння його горіння трохи заспокоїло Аліка. Він зачинив дверці, насипав у турочку меленої кави, наповнив її водою й залишив на конфорці.

Умиваючись, розтираючи мокрими долонями обличчя, що не бажало оживати й тому відчувалось як приклеєна маска, Алік думав і думав про цього бомжа-моряка. Думав тому, що здавалося йому: він забув щось важливе. Але важливе не згадувалося.

Тільки сидячи за столиком, підперши спиною синю тумбу, що стояла під умивальником, утримуючи на язиці гірку, не підсолоджену каву, дивлячись крізь шибку на город і самотньо дерев'яну туалетну будку, згадав Алік інше недавнє недобровільне горілкопиття – у Винниках, удома у Винничука. Не з'явися тоді на столі після вина горілка, він би раніше згадав розповідь приятеляпись-менника. Але, можливо, не будь тоді за столом горілки після вина – не захотів би Алік на тверезу голову слухати цю розповідь, зіткану, як йому тоді здалося, з клаптиків марення та звичайної нездорової письменницької уяви. Винничук говорив, що вночі шукав героя, який утік із роману… Точніше, він сам цього героя – моряка – викреслив, викинув із роману, а потім чомусь затурбувався, думаючи, що герой якимсь чином матеріалізувався в місті й становить для когось небезпеку… Для кого, для автора? Це вже точно матеріал для психіатра. Але нічний бородатий і кошлатий бомж чимось дуже нагадував цього викресленого з книги персонажа. Може, треба подзвонити Винничуку?!

Думки Аліка немов обганяли його можливість їх перетравлювати. Шум у голові не затихав, хоча в кімнатці стало тепліше й затишніше, протягу тепер не було, пахло кавою.

«Ні, – після паузи визначився у своїх роздумах Алік. – Треба дзвонити капітанові Рябцеву. Треба йому розповісти про цього моряка!..»

І він оглядівся у пошуках своєї джинсової куртки, в кишені якої мав лежати мобільник. Куртка валялася на підлозі біля канапи. Алік дістав телефон і завмер, знову оглядаючи підлогу кімнати. Його добротні старі черевики-«гівнодави» лежали окремо: один у кутку праворуч від холодильника, другий – під стільцем біля печі. Джинси лежали на цьому ж стільці, тільки широкий шкіряний ремінь із великою пряжкою чомусь звісився і майже діставав пряжкою до підлоги. Чогось не вистачало. Алік підвівся, знову пройшов до дверей, оглядівся. Не вистачало його улюбленого крислатого капелюха, що захищав його від дощу, вітру й навіть від незрозумілих агресивних чайок, які падали з неба. Він заглянув під крісло, під канапу, відсмикнув завіску, що закривала нішу з холодильником і телевізором, який стояв на ньому. Перевірив усі кутки, яких тут було мало. Але капелюха так і не знайшов.

Спробував згадати: чи був на ньому капелюх, коли він ішов додому. Коли біг, здається, капелюх був. Але пам'ять зафіксувала його шлях додому тільки до вулиці Детька, тобто до того моменту, коли він, утомившись від бігу, зупинився. Далі він, напевно, просто йшов. Але цієї частини дороги він згадати не міг.

Настрій погіршав. Потрібно було себе пожаліти або переключити увагу.

І він набрав номер Рябцева. Розповів йому про моряка, про те, що біля нього пахло морем і над його головою кричали чайки. І ще про те, що, коли моряка явно занудило, то назовні з його рота вирвалося ще більше моря, тому що повітря стало ще солонішим і йодистішим.

– Ти впевнений, що це все було з тобою? – перепитав Рябцев.

– Так, – твердо мовив Алік. – Я йому ще сказав: «У вас усередині надто багато моря!» А потім мене ледве з ніг не збило, і серце заболіло. І я втік.

– А де це було?

– Проспект Чорновола, десь на початку. Я б упізнав!

– Ну, відпочивай, – діловито мовив колишній капітан КДБ. – Я по тебе заїду через годинку і вирушимо, пошукаємо, де живуть львівські моряки!

Алік ще хотів було розповісти Рябцеву про Винничука та його персонажа-втікача, але