Читати книгу - "Я, Богдан"

— Був моїми очима, Максиме. Чи хочеш, щоб без тебе осліпнув?

— Ще далі побачимо, гетьмане! — засміявся Кривоніс. — Вже як я доберуся до панства, то щось там визирю.

— А що там визирювати? І так видно, що зім’яли б їх в одній жмені. Але не будемо кровожерами. Дав я слово — і дотримаю. Тебе ж не хотів туди посилати. Не вірю шляхті. Скільки вже вона ламала слово.

— Моє діло піти, а твоє — вберегти мені життя, гетьмане, — шорстко мовив Кривоніс. — Не вбережеш моє, то, виходить, і нічийого б не вберіг, а життя кожному дороге.

— Для кожного — так. А д ля гетьмана і життя має ціну неоднакову. Негоже так мовити, а доводиться. Ти надто цінний чоловік, аби ризикувати твоєю головою.

— А може, я шукаю смерті? — засміявся Кривоніс.

Казав уже мені це при морських виправах. Наосліп кидався завжди в самі лабети смерті, але виходив неушкоджений. Справді мав позад себе чоловік щось страшне, коли за ніщо вважав життя власне, та хіба про це розпитаєш? У козаків про минуле не питали нікого й ніколи. Хоче — сам розповість. Не хоче — все поросло травою, важить тільки лицарство, завзяття і чесність перед товариством, перед Богом і землею рідною.

— Смерті чи й слід шукати — сама нас знайде, — сказав я, аби сказати, бо й сам не вірив цим словам.

— А ще: на кому ж шляхта побачить так кармазини, як не на мені? — збиваючи мене з похмурих думок, вигукнув Максим. — Звикли, що козак округлий та гожий, мов линок, а ось я кострубатий та маслакуватий, як розіпну жупан на своєму маслаччі, мов хоругву, то лиш погляне пан — і вже душа в п’ятах!

— Говориш, мов у дзвони дзвониш, а все ж прошу тебе, Максиме, будь обачним.

— Слово, гетьмане!

Ми обійнялися, поцілувалися, на тім і кінець розмові. Коли Самійло, провівши Кривоноса, повернувся до намету, я нагримав на нього:

— Чому мовчав?

— А що мав казати?

— Поміг би мені вмовляти.

— Треба було кликати отця Федора для вмовлянь. А я — тільки записую все.

— Що твій атрамент, коли смерть пише кров’ю!

— Іноді атрамент міцніший і за саму кров, гетьмане.

Надвечір ми обмінялися закладниками. На вузькому проміжку між двох шанців зійшлися дві мальовничі групи воїнів — з нашого боку Кривоніс і Криса з кількома підпомічниками вістовими, з шляхетського — суддя військовий Стефан Чарнецький і полковник Сапіга, з роду литовських магнатів. Сапіга, здається, й по — польськи не вмів до ладу, тож треба було з ним спілкуватися латиною, зате пан Чарнецький, маючи маєтності на Чернігівщині, вмів і по — українськи, хоч і кривився від нашої мови, як од кислиць.

Та я не вельми й докучав великородному панству своєю мовою і своїми домаганнями, а звелів запросити їх до намету, де вже був зготовлений стіл з добрими напоями і закусками, хоч і не пишними, зате поживними, так що навіть кислий Чарнецький не стримався:

— Багато живеш, пане Хмельницький!

— Живемо — як воюємо, — відмовив я.

Сапіга мовчки нипав очима по непоказній обставі мого намету, простому столу, струганих лавках дерев’яних, полив’яному посуду, тоді поглянув і на мене, але не зачепився оком ні на чому, бо не було на мені дорогого одягу, коштовної зброї, простий собі козак, ніякий не гетьман. Та я й так відав, що гетьманом пани не назовуть мене, хоч буду весь у золоті, тож навмисно дратував їх своєю буденністю. Чарнецький знов не стримався, аби не вкольнути:

— Звичай ваш нібито забороняє в поході вживати міцні труйки?

— Не ніби, пане Чарнецький, а на горло: що в горло ввіллєш — горлом і поплатишся!

— То як же це? — показав він на столи з карафами та, суліями.

— А то вже не наше.

— Чиє ж?

— Панське, прошу пана полковника. Як шляхетський обоз переїхав до нас, то й привіз усю панську знадобу. Вогневого припасу чи й була там дещиця, а вже питва всякого — хоч залийся!

— То здрайці! — звискнув Чарнецький.

Я засміявся.

— Гей, пане Чарнецький, облиш свої гніви. То поштиві люди, коли подбали завчасу, щоб не дерло тобі в горлі, як опинишся в мене в гостях.

— Які ми гості? Ми — закладники мілітарні! — крикнув Чарнецький.

— У моїм наметі — гості. Тож прошу до столу, панове, та вип’ємо за здоров’я його мосці короля Речі Посполитої Владислава, який завсігди був прихильний до козаків і під хоругвою якого ми виступаємо.

— Хай би пан Хмельницький не чіпав королівської корогви, — подав голос Сапіга.

— То панство вип’є за здоров’я його величності короля? — поспитав я.

Довелося пити, ковтаючи образу і гніви. Тоді, я припив за здоров’я Чарнецького й Сапіги, за кожного зосібна, коли ж Чарнецький, подивований тим, чом я не веду мови про те, що їм найдужче болить, спробував Порватися до переговорів, я завергіув на своє, запросивши їх випити за здоров’я канцлера Оссолінського, мужа мудрого й справедливого. Чарнецький аж рота розтулив кинути якусь зневагу на зненавидженого польськими магнатами Оссолінського, та вчасно згадав, що тут сидить магнат литовський, і мовчки вихилив чарку, ще й докинув:

— Замалі чарки в пана, запорожці ж з коряків цілих п’ють.

— А то для того, що маємо сьогодні пити за багатьох людей знатних, — пояснив я, — може, ще й до самого папи римського доп’ємося.

— Пан же схизмат!

— То й що? Хіба гідності залежать од віри? Я звик цінувати їх навіть у ворогів. Так само, як за волю народу свого б’юся під королівськими хоругвами.

— Хай би пан не чіпав тих хоругвів!

— Чом же? Мені ще й мало тих, що маю. Тепер хочу, щоб і панове регіментарі віддали мені всі королівські хоругви.

— Ніколи! — тупнув ногою Чарнецький. — Довіку пан того не одержить!

— Тоді панству теж доведеться сидіти тут довіку, — спокійно сказав я. — То що, вип’ємо, щоб дома не журилися?

— Які ще умови ставить нам пан? — нетерпеливився Чарнецький.

— Ще не чув ваших.

— Ми вимагаємо розступитися всій вашій сваволі, всьому цьому гультяйству, щоб ми вільно пройшли назад до Крилова!

— Вимагання скінчилися, пане — добродію, хай панство забуде про вимагання і домагання. Тепер усе переінакшилося. Козаки он сміються: «Скачи, враже, як Хмель скаже». Ось давайте ліпше вип’ємо, та хай панство спочине, а взавтра я вже й скажу все, що треба.

— Хіба пан уже не сказав про хоругви? — подивувався Сапіга.

— Хоругви — то лиш знак вашої поразки.

— Приниження! — гукнув Чарнецький.

— Браво, пане полковнику! Слово знайдено. Справді: поразки і приниження. Та