Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

— Як це, наліво?

— А отак просто взяли і відправили. Кажуть, прийшли донецькі і звеліли заплатити.

— Які донецькі?

— А що, вони різні бувають? Донецькі. Вони тут скрізь ходять, всім оголошують, що тепер все їхнє, бо Янукович — президент.

— Що за маячня? А Паша?

— Що Паша? Кричить. А що він іще може робити?

— Казна-що! Півтора лимони кинули наліво?

— Як одну копійку.

Це видається нереальним. І не тільки тому, що навкруги — кораловий риф та пальми, а тому що безприділ. Це занадто навіть для гуманоїдів.

— Катрусю, мені здається, що донецькі тут ні до чого.

Вона пхекає чи то сміється, не розбереш.

— Мені теж так здається.

— Мабуть, хлопці вирішили у цій колотнечі повирішувати свої матеріальні проблеми.

— Може бути. Щоправда, я не думаю, що півтора лимони можуть вирішити їхні проблеми.

— Курочка по зернятку збирає.

— По лимону.

— Еге ж. Ти знаєш що, Катрусю… — Я замислююся і починаю водити босим пальцем по піску. — Це можна з’ясувати. Давай так, завтра береш когось із банку та їдеш до них… Ні, зачекай, — зупиняю я сам себе. — Завтра ти летиш до мене. Коротше кажучи, доручи комусь скопіювати ці документи, щоб потім Ґенек пробив, звідки ноги ростуть.

— Кому таке доручиш?

Нема кому. Це правда. Таке можу зробити або я, або Сапула. Чорт!

Вона вміла читати мої думки навіть на відстані трьох тисяч кілометрів.

— Сергійку, давай я затримаюся на пару днів, поки воно вляжеться, а потім прилечу.

— Ні, — кажу. — Так не годиться. Ми з тобою стільки планували…

— Нічого, все встигнемо. Два дні не вирішують. Головне — владнати цю справу.

У мене погані передчуття, але Сапула має рацію. Дідько б їх всіх ухопив! І чому я не затримався замість Катьки, а її не відправив першою? Я б цих скотів швидко вивів на чисту воду. І взагалі, куди спішити з цим відпочинком — поїхали б після виборів, справді!

Але що зробиш — не розробиш.

— Катю, я тебе люблю!

— Я тебе теж люблю. Знаєш, я купила новий купальник. Майже з нічого.

— Це чудово! Тобі дуже личать купальники з нічого. Тільки тут усі мусульмани.

— Тоді я вдягну чадру.

— Не вдягай чадри. Хай мусульмани заздрять вільним жінкам України.

— Ну гаразд, відпочивай там гарненько, тому що я приїду, і тобі доведеться трохи попрацювати наді мною.

— Це завжди із задоволенням. Тільки приїзди. Але я на телефоні цілодобово. Коли що — одразу дзвони. Зрозуміла?

— Зрозуміла, цьом-цьом.

І справді, якби тут телефон не брав! І якби Катька прилетіла зі мною — хай би вони повісилися зі своїми лимонами.

Певність, що усе це — самодіяльність гуманоїдів, не полишала мене. Хлопці беручкі, не обтяжені зайвими моральними принципами — втім, як і більшість у нас. У каламутній виборчій ситуації, коли кожен полює на кожного, вони почуваються цілком впевнено, щоб вихопити у якоїсь з акул шматок з-під носа. Але найгірше те, що Ґенек — теж з цієї породи і навіть якщо знайде, куди веде слід, цю інформацію передусім покаже самим гуманоїдам — може, поділяться. Хай би їм грець усім разом і кожному окремо! У цій країні неможливо працювати!!!

Проте з відстані трьох тисяч кілометрів масштаб проблем виглядає меншим. Я вже почав думати — а чи не передзвонити Сапулі з проханням послати їх усіх подалі та приїхати сюди, але сумління все-таки взяло гору. Як я буду виглядати перед Пашею? Ми все-таки партнери і гуманоїди — мої підопічні, мать їхню так. Нічого, два дні на відпочинку нічого не вирішують. Принаймні ми зробимо все, що можемо. Для очистки сумління я набрав Ґенека та попросив допомогти Сапулі у розслідуванні, він пообіцяв, що все буде добре. Ну, дасть Бог, на цьому й окошиться.

Тутешня вода, на відміну від каламутної київської, виглядала прозорою до непристойності. Невеличкий піщаний острів з усіх боків добудовували невтомні коралові хробаки, тому він був оточений домашнім рифом — мілиною, яка під час припливу занурювалася на глибину, а під час відпливу там можна було ходити по коліно в воді і без будь-якого аквалангу спостерігати за рибками, кораловими кущами та неймовірними квітками.

А може, життя варто прожити саме тут, серед коралів та риб? Може, Господь розкидає нас по світах з однією метою — щоб кожен знайшов шлях до свого раю. Якщо це так, то я вже знайшов. Мій рай — тут. Куплю собі острів з невеличким готелем або ж побудуюся, а потім буду рахувати гроші, що їх тобі привозять з усіх-усюд відпочивальники. Не знаю, скільки коштує така фантазія, але ж ми люди не бідні — якось вже спроможемося. Це принаймні краще за омріяний виноградник на півдні України — вже хоч би тим, що тут немає гуманоїдів, немає Паші і не треба ставати депутатом. А що, це ідея! Буду тут жити із Сапулою, вона керуватиме готелем і наглядатиме за обслугою-мальгашами. Обслуга тут — виключно чоловіки, бо мусульманській жінці не годиться спілкуватися з п’яними іноземцями. А Катька вміє керувати чоловіками. Хай там все горить вогнем — а ми будемо ходити босяка, і тільки коли вже зовсім припече, сядемо на літак та поїдемо до Києва в гості, щоб потім якнайшвидше чкурнути назад. Цікаво, скільки я витримаю таке життя? Я посміхнувся своїм думкам. Мрійництво — не моя стезя.

Мальдіви — рай для аквалангістів, а для тих, хто ще не звихнувся на цьому модному хобі, у готелі дають ласти з маскою та трубкою. Тому англійські туристи зазвичай перебувають або під водою, або на поверхні води, спинами вгору, немов тюлені, вони годинами лежать та спостерігають за картиною, рівну якій не зніме жоден Спілберґ. Сонце тут, біля екватору, пекуче, тому туристи плавають у футболках — інакше за півгодини такого спостереження легко перетворюєшся на пацієнта опікового центру.

Поспостерігавши за рибками під ногами та різнокольоровими спинами з дихальними трубками, які окупували зовнішній край рифу, я вирішив, що нема нічого поганого у тому, щоб приєднатися до риб’ячого шоу.

Стіни дайвінґ-центру прикрашали величезні стенди з фотографіями — так само, як у нас колись вивішували портрети членів ЦК КПРС, тут вшановували риб. Кожна була сфотографована в профіль та підписана кількома мовами. Оце — рифова акула, а це — плямистий скат, а це — білий скат, це — манта.

Я розглядав безкінечні