Читати книгу - "Євангелія від Ісуса Христа"

ти хочеш тепер зробити з цим ягням? Нічого, я приніс його сюди, щоб воно приєдналося до отари. Білі ягнята всі однакові, й завтра ти його вже не впізнаєш серед інших. Воно мене знає. Настане день, коли воно почне тебе забувати, крім того, йому обридне постійно тебе шукати, треба буде якось його позначити, надрізати йому вухо абощо. Йому болітиме, мені його шкода. Нічого страшного, адже й тебе позначили, надрізали тобі крайню плоть, щоб видно було, якому Богові ти належиш. Це зовсім інше. Воно лише здається іншим, а насправді — це те саме. Поки вони розмовляли, Пастир зібрав трохи хмизу і став викрешувати вогонь, щоб розпалити багаття. Ісус сказав: Чи не ліпше принести сюди гілку оливи, яка досі горить, а Пастир йому відповів: Ні, нехай ліпше вогонь, який упав із неба, сам себе поглине. Стовбур оливи тим часом перетворився на суцільний жар, який жеврів у темряві, вітер відривав від нього скіпки та шматочки кори, які розсипалися дощем іскор і відразу згасали. Навіть темрява не могла приховати хмари, що, здавалося, нависли над самими їхніми головами. Пастир та Ісус, за своїм звичаєм, сіли вечеряти, що дало нагоду першому іронічно кинути: Отже, цього року ти не їстимеш пасхального ягняти. Ісус промовчав, проте в душі зрозумів, що тепер перед ним постала серйозна проблема, віднині йому доведеться шукати способу розв’язати нерозв’язну суперечність — їсти м’ясо, але так, щоб не вбивати жодного живого створіння. Що ж нам тепер із ним робити? — запитав Пастир і провадив: — Я маю на увазі твоє ягня, помітимо ми його якось чи ні? Я не зможу цього зробити, сказав Ісус. Тоді я сам це зроблю. І швидко та рішуче змахнувши ножем, Пастир відтяв ягняті кінчик вуха, потім показав Ісусові невеличкий відтятий шматок і запитав: Що мені з ним зробити — закопати чи просто викинути, й Ісус не думаючи відповів: Дай-но мені, й кинув клаптик вуха у вогонь. Те саме зробили і з твоєю крайньою плоттю, — сказав Пастир. З надрізаного вуха ягняти повільно закапали краплі блідої крові, але незабаром кровотеча припинилася. Від вогню разом із димом тепер ширився п’янкий запах ніжного паленого м’яса. Отож наприкінці тривалого дня, заповненого хлоп’ячими забаганками та суперечливими намірами і вчинками, Господь нарешті одержав те, що Йому по праву належало, і хто знає, чи не завдяки тій грандіозній та величній грозі з її громами та блискавками Він зрештою примусив упертих пастухів підкоритися Його волі. З надрізаного вуха ягняти впала на землю остання краплина крові, й земля вмить її проковтнула, бо не годиться втрачати найдорогоціннішу частину жертви, про яку точилося стільки дискусій.

І сталося так, що саме ця вівця, на яку з плином часу перетворилося те ягня, звичайнісінька, нічим не прикметна вівця, що відрізнялася від інших хіба що надрізаним вухом, через три роки відбилася від отари й заблукала на диких землях на південь від Єрихона, що межували з пустелею. У такій величезній отарі неможливо помітити, чи там однією вівцею більше, чи однією менше, проте тварина, про яку ми говоримо, якщо досі пам’ятаємо її походження, можна сказати, не зовсім така, як інші, та й наші пастухи — не ті люди, які зустрічаються на кожному кроці, а тому не слід дивуватися, що Пастир, пильно оглянувши отару з-під своїх кущуватих брів, відразу помітив пропажу, й для цього йому не треба було перелічувати всіх овець. Він покликав Ісуса й сказав йому: Твоєї вівці в отарі немає, іди її пошукай, а що Ісус не став запитувати його: А звідки ти знаєш, що пропала саме моя вівця, то не станемо запитувати його про це й ми, бо нас набагато більше цікавить, як Ісус, довірившись лише своєму знанню місцевості, якої, власне кажучи, він майже не знав, та своєму чуттю — до речі, вельми слабкому — піде досі ніким не протоптаними стежками куди очі дивляться, як він зможе не заблукати в цьому неозорому просторі, що простягся від обрію до обрію. Позаяк на той час вони вже покинули родючі долини поблизу від міста Єрихон, де не захотіли залишатися, бо можливість вільно кочувати там, де ніхто їх не потурбує, вони ставили набагато вище, аніж можливість постійного спілкування та торгівлі з людьми, то людина або вівця найімовірніше могли заблукати там, де омріяна самота не буде надто затьмарена тяжкими зусиллями якось прогодуватися. Керуючись цією логікою, Ісус дійшов висновку, що його вівця непомітно й ніби неумисне відстала від отари й тепер скубе травичку десь на зелених луках біля самого Йордану й — про всяк випадок — на виду в міста Єрихон. Проте логіка далеко не завжди узгоджується з реальним життям, і нерідко буває так, що воно обирає саме непередбачене, саме те, що здається найменш імовірним серед усіх можливих варіантів, і в зв’язку з цим нерідко буває, що найочевидніше, те, що було передбачене наперед, керуючись лише йому відомими резонами, обирає собі найменш пряму дорогу, так би мовити, відхиляється від магістральної лінії наших висновків та міркувань. І якщо все відбувається саме так, то Ісусові ліпше шукати свою заблукалу вівцю не на зелених луках, що залишилися в них позаду, а на сухих і випалених просторах пустелі, що лежать у них попереду, й аргументи, що, мовляв, вівця не для того відбилася від отари, щоб померти з голоду та від спраги, тут анічогісінько не важать, бо, по-перше, нікому не відомо, що насправді відбувається в овечій голові, а по-друге, не слід забувати і про вже згадану непередбачуваність очевидного, внаслідок чого очевидне нерідко обертається неймовірним. Тож Ісус подався на пошуки в пустелю, і його рішення анітрохи не здивувало Пастиря, що, навпаки, мовчки виразив йому своє схвалення повільним і врочистим кивком голови, який — чи ж не дивина! — можна було зрозуміти і як знак прощання.

Тутешня пустеля зовсім не схожа на безкраї й сипучі піски, відомі під цією назвою. Тутешня пустеля — це радше нескінченна низка сухих і твердих пагорбів, що плавно перетікають один в один і утворюють неймовірно заплутаний лабіринт долин та улоговин, на дні яких виживають лише рідкісні рослини, які цілком складаються зі шпичаків та колючок і які можуть пережувати хіба що твердокам’яні ясна кіз, бо ніжні губи вівці будуть поранені ними після першого ж доторку. Тутешня пустеля вселяє набагато більший жах, аніж ті, що утворені з чистих пісків або з тих рухливих дюн, які постійно змінюють свою форму та