Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

Отож, немов суворий аркадський фельдмаршал, Гілда взяла на себе матеріальну частину подорожі. Вони сиділи з Коні в кімнаті на верхньому поверсі й балакали.

— Слухай, Гілдо! — сказала Коні трохи боязко. — Я хочу переночувати тут недалеко. Не тут, а неподалік!

Гілда пронизала сестру сірими незворушними очима. Вона здавалася такою спокійною і так часто дратувалася.

— Де неподалік? — м'яко запитала вона.

— Ну, ти ж знаєш, що я люблю одну людину?

— Я здогадалася, що в тебе хтось є.

— Так, він живе неподалік, і я хочу провести з ним цю останню ніч. Я мушу! Я пообіцяла.

Коні говорила наполегливим тоном. Гілда мовчки схилила свою голову Мінерви. Тоді підвела погляд.

— Ти не хочеш сказати мені, хто він? — спитала вона.

— Це наш єґер, — пробурмотіла Коні і густо почервоніла, немов присоромлене дитя.

— Коні! — сказала Гілда, гидливо зморщивши носа — це вона успадкувала від матері.

— Я розумію, але він такий милий. І так добре вміє виявити свою ніжність, — сказала Коні, намагаючись його виправдати.

Гілда — рум'яна, розкішна Афіна — похитала головою й замислилася. Сказати правду, вона нестямно розлютилася. Та не ризикувала це виказувати, адже Коні, вдавшись у батька, зразу б дала волю емоціям і стала б некерованою.

Правда, Гілда не любила Кліфорда, його холодну самовпевненість, підперту вірою в свою вагу! Вона вважала, що він безсоромно й нахабно експлуатує Коні. Вона сподівалася, що сестра його кине. Та, походячи з солідного шотландського середнього класу, вона не допускала, що вони можуть «понизитися»: вона сама, ані будь-хто інший з її родини. Зрештою, вона підвела голову.

— Ти пошкодуєш, — сказала.

— Ні, — вигукнула Коні, червоніючи. — Він справжній виняток. Я справді люблю його. Він чудовий коханець.

Гілда все ще міркувала.

— Ти скоро перехворієш ним, — сказала вона, — і соромитимешся, що з ним зв'язалася.

— Ні! Я сподіваюся народити від нього дитину.

— Коні! — сказала Гілда, наче молотком ударила, бліда від злості.

— Я народжу, коли зможу. І буду безмежно пишатися, якщо матиму від нього дитину.

Говорити з нею було безнадійно. Гілда роздумувала.

— А Кліфорд здогадується? — запитала вона.

— О ні! Звідки?

— Не сумніваюся, ти дала йому багато підстав для підозри, — сказала Гілда.

— Зовсім ні.

— І сьогоднішня ніч — це ґрандіозна дурість. Де живе цей чоловік?

— У будиночку по той бік лісу.

— Холостяк?

— Ні! Його кинула дружина.

— Скільки років?

— Не знаю. Старший за мене.

З кожною відповіддю Гілда лютилася дедалі дужче, так колись лютилась її мати, наче її брав пароксизм. Та вона все ще приховувала це.

— На твоєму місці я б відмовилася від цієї нічної ескапади, — порадила вона спокійно.

— Не можу! Я мушу бути з ним цієї ночі, інакше я взагалі не можу їхати до Венеції. Просто не можу.

Гілді знову вчулися батькові нотки, і вона поступилася з дипломатичних міркувань. Вона погодилася поїхати вдвох до Монсфілда, пообідати, потім привезти Коні назад до початку лісової дороги, а наступного ранку забрати її там само, самій же заночувати в Менсфілді, куди всього півгодини швидкої їзди. Та вона лютувала. І затамувала злість проти сестри за те, що вона псує їй плани.

Коні вивісила у вікні смарагдово-зелену хустку.

З великої люті Гілда стала прихильна до Кліфорда. Зрештою, він мав розум. І якщо був позбавлений статі у функціональному плані, тим краще — менше підстав для суперечок. Гілда більше не бажала тих справ сексу. В яких чоловіки ставали прикрими, егоїстичними дрібними почварами. З Коні важче змиритися, ніж з іншими жінками, хоча вона, може, про це й не відала.

А Кліфорд вирішив, що Гілда, зрештою, таки розумна жінка і може бути чудовою подругою для чоловіка, якщо, наприклад, він займається політикою. Так, їй бракувало дурощів Коні, Коні більш скидалася на дитину, її доводилося приймати з застереженнями, адже на неї не можна цілком покластися.

У залі, двері якої розчинили до сонця, подали вранішній чай. Здавалося, всі трохи засапалися.

— До побачення, Коні, моя дівчинко! Вертайся до мене без пригод.

— До побачення, Кліфорде! Так, я не затримаюся надовго. — Коні була майже ніжна.

— До побачення, Гілдо! Приглядай за нею хоч одним оком, добре?

— Я приглядатиму обома! — сказала Гілда. — Не дам надто збитися з пуття.

— Дякую за обіцянку.

— До побачення, місіс Болтон. Я знаю, ви вірно доглядатимете сера Кліфорда.

— Робитиму все, що в моїх силах, ваша світлість.

— І пишіть мені, повідомляйте про всі новини, розповідайте про сера Кліфорда, як він тут.

— Дуже добре, ваша світлість, обов'язково. Гарно відпочивайте і вертайтеся додому нам на радість.

Всі помахали руками. Машина рушила. Коні озирнулася й побачила Кліфорда, який сидів на верхній сходинці у своєму домашньому кріслі. Врешті, він — її чоловік, Реґбі — її дім, так склалися обставини.

Місіс Чемберс притримала ворота й побажала її світлості добрих вакацій. Машина вискочила з темного гайка, що оточував парк, на трасу, якою поверталися додому шахтарі. Гілда завернула на Кросхіл-роуд — дорога ця була не головна і вела тільки до Менсфілда. Коні вдягла темні окуляри. Вони їхали повз залізничну колію, що лежала нижче, на вирубці. Тоді минули вирубку, проїхавши над нею через міст.

— Це дорога до будинку! — сказала Коні. Гілда нетерпляче глипнула на неї.

— Страшенно жаль, що ми не можемо їхати зразу! — сказала вона. — До дев'ятої години ми були б на Пел Мелі.

— Мені шкода тебе, — сказала Коні, подивившись з-під окулярів.

Скоро вони були в Менсфілді, колись романтичному, а нині похмурому шахтарському містечку. Гілда під'їхала до готелю, зазначеного в автомобільному атласі, і взяла кімнату. Все це було їй зовсім нецікаво, і вона надто лютувала, щоб говорити. Однак треба, щоб Коні розповіла їй дещо з історії життя цього чоловіка.

— Він! Він! Як ти до нього звертаєшся? Ти говориш тільки «він», — сказала Гілда.

— Я ніколи не називала його жодним іменем, і він мене також, коли замислитися, це дивно. Іноді ми називаємося леді Джейн і Джон Томас. Та його ім'я — Олівер Мелорз.

— І як ти сприймаєш те, щоб бути місіс Олівер Мелорз замість леді Чатерлей?

— З великою радістю.

З Коні нічого не вдієш. Однак, якщо цей тип чотири чи п'ять років служив лейтенантом у Індії, він має бути більш-менш презентабельним. Імовірно, в нього є характер. Гілда почала трохи відходити.

— Та за якийсь час у вас з ним це закінчиться, — сказала вона, — і тоді соромитимешся, що з ним зв'язалася. З робітниками водитися не варт.

— Але ж ти така соціалістка! Ти завжди на боці робітничого класу.

— Я можу бути на його боці під час