Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Останній заколот 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній заколот"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній заколот" автора Ростислав Феодосійович Самбук. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 106
Перейти на сторінку:
і стежити за її відвідувачами. Підмінив товариша Мальцева о третій ранку, потім близько десятої з’явився той тип. У сірому піджаку й капелюсі, пройшов просто до садиби, не зупинявся, не розпитував перехожих, простував упевнено, і я вирішив, що він іде до Павловського не вперше.

— Детальніше опишіть його зовнішність, — наказав Горожанин. — А вас, товаришу Мальцев, прошу зафіксувати на папері усний портрет.

Осьмушко подумав трохи й почав не зовсім рішуче:

— Значить, у сірому піджаку, а капелюх також сірий, тільки темніший. Штани світлі, а на туфлях гамаші, точно такі, у яких піжони Хрещатиком швендяють. А сам він повновидий, червонопикий, вгодований, а вуса стирчать, як у старорежимного офіціанта. Угору так стирчать, — показав пальцями, — й кінчики вусів тонесенькі.

— А очі вирласті, — раптом відірвався від паперу Мальцев, — і погляд самовпевнений?

— Точно, дивиться нахабно.

— Оце правильно підмітив — нахабно, — підтримав Мальцев, — я ще тоді звернув увагу й доповідав…

— Що доповідали? — здивувався Горожанин.

— Про випадок на Гоголівській, — нагадав Мальцев, — про того типа, який пропонував уроки латинської і гімнастики. Товариш Осьмушко описує його точно…

— А ми зняли спостереження за будинком на Гоголівській, — докорив Горожанин.

— Хто міг знати! — спробував виправдатися Колесников. — Людей обмаль — на пальцях полічити можна. Ще товариш Вовк доповідав про Гоголівську, але вирішили, що там рядова зв’язкова, й обмежилися стеженням за садибою Павловського.

— Треба поновити стеження за будинком на Гоголівській, — розпорядився Горожанин. — Як прізвище зв’язкової? — обернувся до Колесникова.

— Громадянка Шарій Тетяна Пилипівна.

— Працює?

— Працювала друкаркою в губосвіті. Навесні звільнилася. Вродлива, і я гадаю…

— Що?

— Ну, що той тип, вусатий і в капелюсі, приїхав з Парижа. Вовк доповідав: вони мали днями отой журнал “Новь” до Києва закинути. Не здивуюсь, якщо він уже тут.

— Правильно міркуєте, товаришу Колесников, — схвалив Горожанин. — А як з Павловським? — обернувся до Мальцева.

— Давно не виходить з дому, і лікаря запрошували. Я з сусідкою розбалакався: всі упевнені — помирав Павловський. “Лікар це служниці сказав, яка тепер за ним ходить. Я ще подумав — чи не варто нам до Богдана Юліановича завітати? Так би мовити, з незаперечними доказами його контрреволюційної діяльності. Ми ці докази на бочку — й подивимось, що він нам скаже… Може, перед смертю совість прокинеться, він розколеться…

— Павловський? — вигукнув Колесников. — Розколеться? Його до стінки постав — мовчатиме, а тепер!..

Горожанин нерішуче клацнув пальцями.

— Якось воно негарно, — мовив. — І хочеться, і колеться… — Подумав і вирішив: — Не треба, не можемо ми до вмираючої людини вриватися. До того ж, Колесников правий… Павловський — твердий горішок.

— А якщо він цілий місяць помиратиме? — засумував Мальцев. — Не вічно ж нам з Осьмушком там крутитися…

— Поміняємо, — вирішив Горожанин, — ви там очі вже намозолили. Розпорядіться, товаришу Колесников, нехай Пацеру з Миколайчуком на Голосієво кинуть. А ви, товариші Мальцев і Осьмушко, постежите за Яковлєвим та Швайковським. Ще двох оперативників — на Гоголівську. Щоб миша там не проскочила… Що в нас з Яковлєвим? — обернувся до Колесникова.

— Працює у Цукротресті. Вечорами зустрічається з артисткою російського театру Лялею Підвойською. Гарна жіночка, гадаю, не лише Яковлєву голову крутить. Двічі ходили до “Континенталю”.

— До “Континенталю”? — замислився Горожанин. — Там ціни — не по кишені працівникові Цукротресту. Де Яковлєв бере гроші?

— Можемо тільки здогадуватися.

— А якщо не Швайковський? — засумнівався Горожанин. — Ми з нього очей не спускаємо, а він чистий, мов скло.

— Контра, — вирвалося в Мальцева. — Якщо з Яковлєвим водиться, не може не бути контрою!

— Швидкий ти, товаришу Мальцев, — осудливо сказав Горожанин. — Якщо кожного контрою вважатимемо, знаєш, скільки дров наламати можна?

— Ліс рубають — тріски летять…

— А ми ліс не рубаємо — вирощуємо.

— Найкращі ліси проріджують… Я недавно в Пущі-Водиці був, там такі дуби височать, а роздивишся — дуплисті, гнилі всередині…

— Ваше порівняння, товаришу Мальцев, — обірвав його Горожанин, — несприйнятне й взагалі шкідливе. — Побачив, як густо почервонів Мальцев, і трохи пом’якшив удар: — Дбайливий лісник за деревами ходить, лікує їх, а дуплистий дуб ще двісті років простояти може на радість людям…

— Що з Центром дії робитимемо? — поцікавився Колесников. — Якщо справді той журнал “Новь” уже в Києві, вони його поширюватимуть. А тут ми й погуляємо…

— Згоден, — сказав Горожанин. — Найголовніше зараз — встановити зв’язки Центру дії. Тоді й вийдемо на шпигуна з округу. Не можемо не вийти.

Колесников похитав головою:

— Певно, він особливо засекречений. Від усіх.

— Звичайно, — погодився Горожанин. — Але це не виправдовує нас.

27

Фрося збирала падалки під яблунею і не помітила Сергія. Той просковзнув між деревами безшумно — хотів налякати дружину, несподівано затулити долонями очі, та в останній момент Фрося озирнулася і просяяла.

— Чого так рано?

— Маю чверть години, — пояснив. — Ординарець з конем чекає на вулиці.

— Знову на банду?

— Що вдієш, така вже наша доля — поки всіх не переловимо…

— Умивайся, — розпорядилася Фрося. — За чверть години я тебе хоч нагодую. Борщ ще теплий, а котлети розігрію.

— Котлети? — здивувався Сергій. — Царська їжа, і де це ти все береш?

Фрося лише махнула рукою й побігла до літньої кухні розпалювати плиту. Добре, сухих дров досхочу, — Сергій нарубав учора ввечері.

Фрося швидко поралася на кухні, куточками очей спостерігаючи, як чоловік вмивається. Скинув гімнастерку, бризкається під рукомийником, сильний і веселий. Невже це справді її чоловік? Одразу осмикнула себе: час уже звикнути й не сяяти очима з будь-якого приводу. То її чоловік до скону життя, можна трохи й заспокоїтися. Але знала також: не заспокоїться, може, взагалі ніколи не заспокоїться й навіть старою радітиме Сергієві, як недосвідчене дівча.

А люди кажуть: кохання минає й лишається звичка. Твердо знала: то — в людей, а не в неї. Точніше, не в неї, а в них. Бо не може бути у всіх людей однаково, бувають і винятки, людей он як багацько, а вони з Сергієм — одні, й кохання в них не таке, як в усіх…

Сергій змегелив борщ, нехотя поклав ложку, Фрося помітила це й досипала, чоловік розправився з добавкою за кілька секунд — ото справжній чоловік, подумала Фрося, бо справжній та ще й молодий повинен добре їсти, то вона може дзьобнути тут, дзьобнути там — яблучко, склянку чаю, ложку каші чи вареника, а чоловікові треба добрячий шмат м’яса та ще з картоплею — і вона подала мало не повну миску нам’ятої з салом картоплі, примостивши збоку дві — кожна з долоню — котлети.

Дивилася, як квапливо жує Сергій, й думала: оце на ніч дивлячись поскаче з ескадроном кудись світ за очі воювати з бандитами. Господи, пронеси

1 ... 76 77 78 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній заколот», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній заколот"