Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

Я обережно витяг один із клаптів і розпізнав свого листа. Вона вирішила затерти всі сліди, але терпіння простежити, аби все згоріло як слід, не вистачило. Я добув уцілілі папірці з її нотатками, склав на купку, а потім, підійшовши до вікна, почав читати...

«...цей будинок мене манить, я не можу опертися його силі й прочиняю двері, там у просторій залі безліч дверей, і проти кожної стоять люди, вони чогось чекають, не звертають уваги на мене, а я не знаю, куди мені стати, бо всі двері вже зайняті...»

«...а ріка несе і несе, а лози з берега боляче хльоскають, вислизають із рук, жодної надії на порятунок, вода заливає вуста...»

«.. .і так багато світла, що я примружую очі...»

То все були описи її снів. І раптом на одному з клаптів я читаю: «.. .серед ночі я прокидаюся, ловлю його руку і прикладаю собі до грудей, мені хочеться, щоб він їх стискав, щоб зробив боляче, а ще краще, щоб надкусив і щоб я побачила кров на його зубах, а потім я віддаюся йому з шаленою пристрастю, завмираючи від щастя, як я хочу, щоб він мене роздряпав, поранив, скалічив, але він надто ніжний і лагідний, а я хочу болю, болю різкого, пронизуючого, солодкого...» Що це таке? Опис сну чи враження від однієї з ночей? Якщо останнє, то виходить, вона тільки вдавала, що чинить це несвідомо, наче сновида. Навіщо це їй здалося? Ні-ні, це мусить бути сон, дівчатам часто сняться еротичні сни, а, зрештою, чому я припустив, що мова про мене?

Інші клапті я вже читав, затамувавши подих:

«.. .кожна смерть, яку я побачила, — моїх рідних чи знайомих, — була моєю, але та смерть, яка мене відшукає, буде чиєюсь, а не моєю, бо я не маю смерті, а потім — і поготів...»

«...той, хто приречений покінчити із собою, перебуває у нашому світі лише випадково, і жодному іншому світу не належить...»

«...чекання смерті змушує до постійного терпіння, розтягування на тривалий процес цього повільного сковзуван-ня у ніщо, намагання пристосуватися до зустрічі з нею, яка настане бозна-де і бозна-коли. Це мене вимучує, знесилює, напоює страхом. Чого я боюся? Невже смерті? Ні, я боюся несподіванки, боюся того, що не буду готова до неї, я боюся цього ЧЕКАННЯ, боюся постійного перебування у розпорядженні смерті. Я перед нею безсила, а вона готова за будь-якої миті підстерегти мене, схопити і скинути у прірву... Чому я не можу сама призначити свою останню годину? Я можу це зробити. І це мене зовсім не лякає. Навпаки, збуджує, окрилює...»

«...життя, можливо, тільки нещасний випадок, який поволі перетворюється на повинність...»

«.. .звідтоді, як я дізналася, що приречена, кожну живу людину уявляю мертвою, інколи навіть здається, що помічаю запах розкладання і хробаків, які копошаться у її очицях... а за мить я уже бачу себе на її місці...»

Я сховав папірчики до кишені, потім узяв кочергу і розворушив спалені папери так, аби вони розпалися на найдрібніші клаптики і вже ніхто не зміг би щось вичитати з них, запалив газету і кинув у грубку, щоб вигоріло все до решти. Перед тим як вийти, я згадав, що є одна річ, яку я конче мушу забрати звідси, щоб не потрапила на очі комусь чужому, і, ще раз зазирнувши до покою, уважно обстежив полиці: книжка була на місці. Я розкрив її і прочитав: «Мар’яні — панні моїх снів. Юрко». Я сховав «Діви ночі» до кишені й вийшов з хати.

За дротяною сіткою випросталася сусідка, що полола грядки, і спитала:

— Ви за оголошенням? — Я кивнув, хоч і не відразу второпав, про що йдеться. — І що? Будете купувати?

— Напевно, ні. Хата стара. То хіба її знести і нову збудувати.

— Так воно й буде. Місця тут досить. Стару хату використають на час будівництва.

— А хто тут жив?

— Дівчисько. Виїхала до Америки. Сказала, що більше не вернеться.

— Давно виїхала?

— Та вчора. З одною невеликою валізою. Що вона там в Америці загубила, не знаю.

— А відколи та хата виставлена на продаж?

— Та ще з початку літа. Але щось охочих нема. Нині будуватися, самі знаєте, треба мільйонером бути.

— Мені сказали, щоб я залишив ключа вам.

— Добре-добре, можете залишити.

ЕПІЛОГ

Я зателефонував Ростиславу і почув, що Мар’яна втекла з лікарні. У неї була жахлива істерика, коли вона серед ночі отямилася, її накололи заспокійливими ліками, вона заснула і спала до обіду, а може, тільки вдавала, що спить, бо надвечір, коли Ростислав пішов з роботи, вистрибнула з вікна і зникла. Він спитав, чи не знаю я, куди вона могла чкурнути. Я розповів про відвідини її хати, там її не було і, мабуть, уже не буде.

— Якщо з’явиться у вас, дайте мені знати, — попрохав він.

Я пообіцяв, хоч і мало в те вірив. Одне було певним — вона нізащо не бажала пасивно очікувати свого кінця. Могла сісти у потяг і поїхати кудись світ за очі. Для усіх, хто її знав, вона виїхала до Америки.

Відтоді я став рахувати дні. Дні її життя. Вона не спадала мені з думки. А що, як вона ще мені зателефонує? Мені хотілося цього і водночас було боязко, я не уявляв собі, що вона могла б мені сказати або якими словами я б міг витлумачити свою поведінку, а найбільше я жахався того, що от вона з’явиться і скаже: «Я прийшла до тебе помирати». Рясний піт тоді зрошував мене, коли я намагався уявити собі це, але

з якоюсь мазохістською впертістю я уявляв її собі щодня, мордуючись цією божевільною сценою, яка завершувалася переважно тим, що я її не пускав до хати, вдавав, що мене нема вдома, вечорами я не запалював світла, приходив пізно і відразу вкладався спати. Чекання дзвінка