Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

у повітрі. Я ще побачив, як витягнулися їхні руки і закричали відкриті роти, наступної хвилини я зробив переверт догори ногами і війнув чудовою, вознесеною вгору лінією. Я летів уже високо над дахами. Отак летів, не дихаючи, і бачив очима уяви, як мої колеги у клясі простягають руки, несамовито стрижучи пальцями, і кричать до вчителя: — Пане вчителю, Шимця ухопило! — Пан учитель поглянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, прикриваючи рукою очі, почав уважно оглядати горизонт. Але мене він уже не міг побачити. Його обличчя у млявому відблиску безбарвного неба стало зовсім пергаменове. — Треба викреслити його з журналу, — сказав він з гіркою міною і пішов до столу. А мене несло вище й вище у жовті недосліджені осінні небеса.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Самотність

Те, що я знову можу виходити до міста, приносить мені значну полегшу. А як же довго я не покидав моєї кімнати. То були гіркі місяці й роки.

Не зможу пояснити, чому віддавна, ще з дитинства, ця 288 кімната була моєю, останнє приміщення від ґанку, ще за тих часів рідко відвідуване, завжди забуте, ніби не з цього помешкання. Вже не згадаю, як я туди потрапив. Мені здається, що то була ясна, водянисто-біла безмісячна ніч. В сірому місячному сяйві все було видно, як на долоні. Ліжко розстелене, ніби його допіру хтось покинув, тиша, я прислухаюсь, чи не почую дихання сплячих. Та хто б міг тут дихати? Відтоді тут і мешкаю. Роками сиджу і нудьгую. Якби ж то я завчасу думав про запаси! О, ви, ті, що ще можете, котрим ще дано на це власний час, громадьте запаси, збирайте зерно, добре і поживне, солодке зерно, бо прийде велика зима, прийдуть літа злиденні і голодні, і не зродить земля єгипетська. На жаль, я не був запопадливим хом'ячком, а легковажною польовою мишкою, жив з дня на день, не думаючи про завтра, поклавшись на свій дар уриваючого від себе скнари. Як миша, я гадав: ну що мені може зробити голод? В крайньому випадку я можу гризти дерево чи дробити на дрібні листочки папір. Стара церковна миша — це найзлиденніше звірятко на присмерковому окрайку книги створення — може жити з нічого. І так живе в цій мертвій кімнаті, де й мухи давно повиздихали. Прикладаю вухо до дерева, чи не шкребеться там в глибині хробак. Замогильна тиша… Тільки я, непідвладна смерті миша, самотній вишкребок, шурхочу в цій мертвій кімнаті, без упину перебігаю столом, полицями та кріслами. Суну звинна, прудка та маленька, і тягну шарудливий хвостик, як тітка Текля в своїй довгій до землі сірій сукні. А тепер, серед білого дня, застигла на цім столі, і тільки дві намистини очей виблискують на цьому напханому опудалі, немов випливаючи наверх. Та ледь помітно тремтить, в силу звички, дрібнесенько пережовуючи, кінчик писочка.

Все це, звичайно, метафори. Я пенсіонер, а ніяка не миша. Просто люблю паразитувати на метафорах, зразу ж даю себе нести першій-ліпшій метафорі. А потім, перебравши таким чином через край, з трудом завертаю назад, поволі вертаю до пам'яті.

Як виглядаю? Часом я бачу себе в дзеркалі. І дивно, смішно і боляче! Сором признатися. Я ніколи не дивлюся на себе, лице в лице. А трохи глибше, трохи віддалік стою там, в глибині дзеркала, дещо осторонь, ледь в профіль. Стою замислений і дивлюся десь в сторону. Стою нерухомо, задивлений кудись поза себе. Наші погляди вже не зустрічаються. Коли рушаюсь я, робить порух і він, але, наполовину повернутий назад, він мене немов не бачить, ніби зайшов за багато дзеркал і вже не зміг повернутись. Жаль стискає серце, коли я бачу його, такого чужого й байдужого. Адже це ти був моїм вірним віддзеркаленням, — хочу крикнути я, — скільки разів ти супроводжував мене, а тепер не впізнаєш! Боже! Чужий і задивлений кудись в сторону, стоїш там і ніби прислухаєшся десь до глибин, чекаєш якогось слова, але звідти — з тих скляних товщ, слухаючи когось іншого, від когось іншого чекаючи наказів.

Отак і сиджу тут при столі та гортаю старі пожовклі університетські скрипти — це єдине тепер моє чтиво.

Дивлюсь на сповзлу зотлілу фіранку, бачу, як вона легко надимається холодним подихом вікна. На цьому карнизі я міг би вправлятися у гімнастиці. Досконалий спортивний прилад. Як легко перевертатися на ньому в пісному, вже стільки разів спожитому повітрі. Майже неохоче виконується пружне сальто-мортале — холодно, внутрішньо не приймаючи в ньому участі, нібито чисто формально. Коли торкаєш головою стелі і на кінчиках пальців еквілібруєш на цьому снаряді, то тебе охоплює почуття, що на цій висоті дещо тепліше, ледь відчутна ілюзія лагідного затишшя.

Змалку люблю це споглядання кімнати з пташиної перспективи.

Сиджу, слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрілює куряча лапка тріщини, часом з шелестом обсувається пластівець тиньку. Може, мені слід було б проговоритись, що кімната замурована? Як? Замурована? Тоді яким чином я з неї виходжу? В тому-то й справа: для доброї волі немає перепон, й ніщо не може протистояти справжньому прагненню. Досить мені тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямрою і засувкою. І немає такої замурованої кімнати, котра б не відчинялась такими надійними дверима, якщо тільки стане сил їх тій кімнаті навіяти.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Остання батькова втеча

То було в пізній і пропащий період повного розпруження, в період остаточної ліквідації наших інтересів. Вивіску давно вже було знято з-над дверей нашої крамниці. При напівопущених жалюзі мати провадила негласну торгівлю рештками. Аделя виїхала до Америки. Подейкували, що корабель, на якому вона пливла, затонув, і всі пасажири втратили життя. Ми ніколи не справдили цієї поголоски, вістка про дівчину загинула, ми більше вже не чули про неї. Настала нова ера, пуста, твереза і без радости — біла, як папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда й безкоста, м'яко снувалася по кімнатах. Коли, було, погладиш її по спині, вона вилася і потягалася, як змія, і мурчала, як кицька. Вона мала мутно-білу церу і навіть під повікою емалевих очей не була рожева. Через розтелепство інколи вона робила запражку із старих фактур і копіялів — нудотну й неїстівну.

В тому часі батько мій помер був уже дефінітивно. Помирав він багатократно, завжди ще не дощентно, завжди з певними